Головна » 2014 » Січень » 17 » "Добра не було, а горя всякого бачила"
11:08 "Добра не було, а горя всякого бачила" |
 Минуле, сучасність, майбутнє — це ті поняття, які не можна відокремлювати одне від одного. Бо без минулого не було б сучасності, а без сучасності не буде майбутнього. Адже хіба виросте недоброю людиною маленька дитинка, яку змалечку привчали до праці, наставляли шанувати і поважати старших, допомагати меншим. Саме так виховували героїню цієї статті Тетяну Арсенівну Ковалевич.
Далекого 1924 року, холодної зимової пори, а саме 14 січня, в простій селянській родині на хуторі Дрені народилася дівчинка Тетянка. І хоч у цій сім’ї було разом десятеро дітей, вижити вдалося лише чотирьом дівчаткам, старшою з яких була Тетяна.
Воєнне лихоліття застало дівчину красунею на виданні. Набирали чоловіків та хлопців на фронт, щоб не забрали Кирила, молодшого сина, батько Тетяни записав його на рік меншим, на рік меншою зробив і доньку, тож нині, за документами, вона народилася 1925 року.
Життя на хуторі було важким, повсякденна сільська робота: поля, худоба, хатні обов’язки добрячим тягарем лягали на тендітні плечі дівчини. Тож, коли Юхим із сусіднього хутора запропонував Тетяні вийти за нього заміж, одразу погодилася, хоч було їй лише 19 років. «Я собі подумала: «Піду заміж, то хоч «оддишу», — розповідає Тетяна Арсенівна.
Відгуляли весілля, завезли молоду Тетяну на сусідній хутір Рахни і там вона залишилася у невістках. Роботи, звичайно, і тут вистачало, але і помічників було більше, адже у Ковалевичів було восьмеро дітей.
Згодом чоловік пішов у партизани, а потім і на фронт. Дійшов до Німеччини. Там велися жорстокі бої і Юхима було тяжко поранено. У госпіталі знайшов рідного брата Василя, якого теж пораненого привезли після бою. Однак, врятувати його не вдалося, так і не довідався він, що поряд з ним була рідна душа, що Юхим молив Бога за його одужання. Не судилося Василю повернутися на рідну землю, в Німеччині його і поховали.
Юхим після тривалого лікування повернувся до рідної домівки. Здоров’я після контузії значно погіршилося, та й давалися взнаки кулі, які так і залишилися назавжди в його ногах. Тетяні ж теж довелося пережити чимало. «Яке ж то горе було, страшне горе та й усе, — згадує Тетяна Арсенівна, — попоховалися ми у лісах. Добра не було, а горя всякого бачила».
Після війни по-новому починали відроджувати господарства, відбудовувати будинки. Радянська влада, розпочинаючи колективізацію, в першу чергу взялася ліквідовувати хутори, розкриваючи та руйнуючи хати. Для покращення життя селян їм пропонували виїхати. Так, Юхим Данилович розібрав свою хату і перевіз її у Херсон, плануючи разом з сім’єю туди переїхати. Але куми Юхима їхали в Карело-Фінську Радянську Соціалістичну Республіку, тож переконали його їхати з ними. І Юхим з дружиною та двома дітками поїхали туди.
«Посадили нас у товарняк, — розповідає Тетяна Арсенівна, — а поряд з нами їхали в’язні. Я так боялася, а солдати кажуть: «Не бойтесь, они вас не тронут». По дорозі в Карелію, на одній з пересадок, старша дочка Ганна була біля мене, молодшого сина Василя тримала на руках, аж глядь — немає моєї дівки. Давай я бігать, шукать, аж один дядько каже: «Повели какую-то девочку». Дивлюся, вже в автобус сідають, то я швидше давай бігти, догнала їх і забрала дочку».
На чужині пробули недовго. Через три роки прийшла телеграма з Хмелю, в якій повідомляли, що дуже захворів батько Юхима — дід Данило. Усією сім’єю вони поїхали до батьків. Невиліковний сьогодні, а в ті часи й поготів, рак забрав життя діда. Ганнусі уже слід було готуватися до школи, Василькові було чотири рочки і мама Тетяни — баба Марія залишила внуків коло себе, не пустивши їх більше в Карелію. А через два роки Юхим з Тетяною та ще з однією донечкою Ніною, яка народилася в Карелії, назавжди повернулися у село Хміль. Побудували нову хату, Тетяна Арсенівна ходила у колгосп, працювала на ділянці, Юхим Данилович був зв’язківцем, прокладав у районі радіозв’язок. Згодом у них народилися ще Марійка та Іван. Життя було тяжким, жили бідно. Діти за дев’ять кілометрів ходили до школи у с. Глинне, щоб здобути освіту. Так минали роки за роками. Жили дружно, батьки вчили дітей доброти, людяності, побожності. Несподівана біда ввірвалася в їхнє життя тоді, коли вони її найменше чекали.
Молодша сестра Юхима — Катерина, яка жила по сусідству, прибігла до них перелякана і просила брата швидше врятувати теля, котре раптово стало задихатися. Добрий чоловік, чуйний до чужої біди, одразу ж кинувся до худоби. Перелякане теля скакало з боку в бік. Коли Юхим намагався підійти до нього, воно раптово повернулося і задніми ногами вдарило чоловіка просто в груди. На 62-ому році життя (1984 р.) серце Юхима Даниловича несподівано перестало битися. Залишилася Тетяна Арсенівна вдовою. Продовжувала займатися власним господарством, помаленьку-помаленьку зменшуючи його. Діти пороз’їжджалися, створивши власні сім’ї. Будучи самою, забрала до себе наймолодшу рідну сестру Ганну. Вона ще маленькою перехворіла дизентерією, але з Божої ласки залишилася живою, хоч і не зовсім здоровою.
Нині обидві жінки живуть разом. Тетяна Арсенівна доглядає Ганну Арсенівну, чекає в гості дітей та внуків, радіє приїзду правнуків. Адже Тетяна Арсенівна Ковалевич одна з найбагатших людей району, бо має, мабуть, як ніхто 20 внуків, 30 правнуків і одного праправнука. А про сьогодення жінка говорить так: «Колись було тяжко, сутужно, а нині — добре. Получиш копійку, можеш купити усе, що захочеш». Що ж, людина, яка прожила дев’яносто років, знає, що говорить, бо має з чим порівняти. І дай Боже, щоб вона мала сили й здоров’я навчити розуму ще не одне покоління наших сучасників, які зовсім не вміють цінувати те, що мають.
Олена СОЙКА.
|
|
Категорія: Людські долі |
Переглядів: 548 |
Додав: novinyrokytno
| Рейтинг: 1.5/2 |
|
