Головна | | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід                                                                Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS 

         
Меню сайта
Вхід

Пошук
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
   

Головна » 2014 » Січень » 17 » Її тепла і любові вистачає на всіх
11:05
Її тепла і любові вистачає на всіх
…Я завжди знала, що напишу про Варвару Іванівну. Її життя — це, певною мірою, і частина мого власного життя. Так вже склалося, що упродовж років я слухала про цю жінку від близьких людей, спостерігала і спілкувалася особисто, робила висновки і неодноразово захоплювалася. І, здається, знала про бабу Варку, як ми її називаємо, майже все. Та під час недавньої зустрічі вона повідала мені ще багато невідомого. Тож, сьогодні взагалі схиляюся перед її величчю, мудрістю і чистотою. Чому? Тобі все стане зрозуміло, мій читачу, з подальшої розповіді.
...Варвара  Дежнюк відповідно до архівних джерел народилася 13 січня за календарем 1930 року у селі Борове. Правда, під час виходу на пенсію виявилося, що  вона з’явилася на світ роком пізніше, тобто у 1931-ому. Однак на той період жінка так звикла до попередньої дати народження, що й понині вважає її дійсною. Усе ж інше у її біографії зафіксовано без помилок з самого початку. Отже, у рідному Боровому вона зростала і виховувалась у сім’ї, де окрім неї було ще четверо дітей. Перед самісінькою війною пішла у перший клас, а коли розпочалася Велика Вітчизняна, закінчила другий. На тому її шкільна наука скінчилася. У 1941-ому забрали на фронт батька, пізніше сім’я отримала звістку, що він загинув. У воєнний період її мати поховала ще й троє дітей. Варвара Іванівна розповідає, що тоді вони так мерли, що їх не встигали хоронити. Не було ж ліків від жодної хвороби. А для живих і дужих не було спокою від вибухів та стрілянини. Словом, настраждалися і натерпілися всього. А вкінці війни німець ще й хату спалив. Надворі стояла зима — а дітися нікуди. Попросилися пережити холодну пору до сусіда, а на весну свою хатину склали. Після буремних років приблизно у чотирнадцятилітньому віці наша героїня розпочала вже трудитися на заготівлі лісодеревини (яка ж то непосильна праця була та ще й для дівчинки-підлітка!). Що поробиш: дорослішати у той час доводилося рано…
Заміж Варвара Іванівна пішла на початку 50-х за земляка свого Якова Васильовича, чоловіка серйозного та грамотного, який і на війні воював, і освіту здобув у Львівському фінансовому технікумі. Після навчання його призначили начальником єдиної на той час страхової компанії у районі. Молоде подружжя переїхало до Рокитного. Проживали на квартирах у селі і селищі. З роками звели власний будинок у райцентрі, в який перейшли вже великим сімейством. На той час Яків і Варвара Дежнюки ростили  п’ятьох дітей. Після новосілля родина поповнилася іще одним сином. При згадці про цей період запитую у своєї співрозмовниці, чи важко їй було давати лад сім’ї та дому. «Ніколи й не думала про те, що мені було важко, як діти росли, — відповідає вона. — Важко було війну пережити, а після неї вже ніякі труднощі навіть  не ставилися у порівняння». І далі жінка розповідає, скільки лишень було радості, як вони в новий будинок перейшли. Мовляв, тоді вона, як на світ народилася. Хоч ще й меблів не мали, але купиш квітчастої тканини на стіну  і день ходиш — надивитися не можеш. А тепер і килими знімають… Тоді й прати доводилося вручну, і будинок в чистоті тримати, і господарство порати велике, і городи обробляти. Але не жаліється Варвара Іванівна, що вона переобтяжена була. Каже, що справлялася з усім, бо рух мала такий, мов та мітла. Цінувала чоловіка, який був на державній роботі (районне відділення Держстраху він очолював упродовж чотирьох десятиліть), а сама ладнала всі домашні справи. Проте не увесь вік виконувала наша Варвара Іванівна одну лише роль домогосподарки. Майже чотирнадцять років трудилася вона на хлібопекарні. Тож, вивчилася там і смачні буханці виготовляти, і пироги всілякі, і короваї весільні.
Минали роки. Піднімалися діти. Хлопців на службу призивали. Усі вони четверо, як розповідає батько, повернулися з армії старшими сержантами. Всі освіту здобули. Вчилися й дочки. Ішли в самостійне життя. Створювали сім’ї, продовжували рід. Дарували батькам онуків. Як же тішилися вони своїми нащадками! Якою славною нянею стала баба Варка для них. Як шкодувала, як  бавила, який підхід мала до кожного. «Вона вигляділа нас усіх, — розповідає про Варвару Іванівну онука, якій сьогодні вже за двадцять. — І ніколи нікому навіть  не дорікнула тим, що вигляділа. У неї завжди було наварено і напечено. Скільки б рідні не збиралося до бабиної хати усім усього вистачало.  Ми й тепер усі сходимося у її дім з бідою чи з радістю. Вона у нас сама золота і дорога. Вона і глава, і берегиня усього нашого роду».
Так, у дім до Варвари Іванівни та Якова Васильовича завжди усі сходяться і з’їжджаються. Тут у всі часи було людно: і як діти були малі, і як подорослішали. Був період, коли в хаті у них жили дві невістки. І всі мирилися, і сварки тут ніколи ніхто не чув. І трудилися разом. І гостей приймали. Тут усім завжди місця вистачало. І тут усе ділили на всіх: і щастя, і горе… А найбільше за все, звісно, і раділо, і тривожилося  її материнське серце. Як то вона вболівала, коли траплялося нещастя, коли хворів хто. Як підтримувала і як виходжувала. І як невимовно переживала втрати… Вона у них, ніби мати від вселенської рани, як писала Ліна Костенко. Бо вона завжди і слова знаходить необхідні, і поради дає потрібні, і гоїти біль вміє вже однією своєю присутністю. І ніколи не має в неї ні зайвої метушні, ні навіть розмови. Ніхто не бачив її в злості чи в надмірній скорботі. Вона ж людина віруюча і знає, що емоції то гріх. І віра її настільки сильна, настільки глибока, що проявляється вона  далеко не в словах, а у справах її та у ставленні до оточуючих. Колись, багато років тому, Варвара Іванівна прийняла водне хрещення і молиться до цього часу. А з нею тепер молиться й чоловік. З Яковом Васильовичем вони у парі вже 63 роки. Зізнаються, що й не сварилися ніколи. Батьками дуже дорожать діти, піклуються про їх здоров’я. Вони ж тепер у такому віці, що недуги так і підкрадаються одна за одною. Лиш нещодавно баба Варка пережила черговий інфаркт. А тепер вже посміхається, каже, що почувається непогано. От-тільки ноги дуже болять, не дають спокою. Воно й не диво: їм же стільки треба було виходити, стільки виспішити, стільки встигнути… Вона ще  й нині, як має силу, обходить господарство, приглядає за онуками, котрі менші, голубить правнуків (перших у Варвари Іванівни — тринадцять, других — сім). І завжди радо зустрічає своїх дітей. Вони ж  так звикли до маминих мудрих порад, до її доброї і затишної оселі, у якій почуваються завжди бажаними і захищеними. У якій тепла та любові вистачає на всіх…

Категорія: Людські долі | Переглядів: 307 | Додав: novinyrokytno | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Категории
Інтерв’ю [23]
Актуально [159]
Огляд новин [199]
Календар і люди [3]
Засідання [81]
Варто знати [29]
Візьміть до уваги [130]
У світі податків [3]
Релігія [26]
Літопис [1]
Про те, що хвилює [113]
Дзеркало статистики [0]
Візити [20]
Мудрість [6]
Освіта [55]
Конкурси. Змагання [20]
У записник господині [0]
Смачного! [0]
Нам пишуть [126]
Спорт [380]
На часі [73]
Події і Дати [412]
Рада і громада [4]
Конференція [8]
Фестиваль [3]
Кращі з кращих [30]
Влада інформує [53]
Допоможіть [15]
Людські долі [22]
Творчість наших читачів [10]
Погода в Рокитному
Дружні Сайти
Календар
«  Січень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




1 2 3 4 5 6 7 8



 Редактор сайту. Кибукевич Сергій