Найпоетичнішим святом, що тісно пов’язане з природою, є Трійця. Традиційно до цього свята готувались заздалегідь, вважаючи, що в тривіаті християнських празників (після Різдва та Великодня) Зелені свята посідають одне з чільних місць.
Чимало анкет стверджують, що триденне свято пов’язане з Богоотцем (неділя), Богосином (понеділок) та Богодухом (вів-торок). Щоб там не було, але Трійця, після Різдва та Великодня, вважалася в народі одним з найбільших свят.
А для жителів нашого прикордоння, це ще й нагода зустрітися з родичами, друзями з сусідньої Білорусії. На 8 годину ранку 8 червня прикордонники двох держав люб’язно зустрічали бажаючих обмінятися візитами, хтось поспішав до родичів, хтось на своєрідну екскурсію. Оформлення документів з нашої сторони зайняло 3-5 хвилин, на білоруській стороні трішки більше, оскільки заповнювалась міграційна картка і не кожен з нас мав із собою ручку. Не обійшлося і без інцидентів, адже після занесення даних українців в комп’ютер, база видала декільком чоловікам заборону на пропуск, бо свого часу хтось з наших жінок не втримався, щоб не допомогти білорусам зі збором чорниць чи журавлини. Прохання все ж таки пропустити на гостину не подіяли на людей в формі з погонами і при виконанні. Вони терпеливо пояснювали кілька разів, що закон прийнятий для того, щоб його дотримуватись. Коли одну сімейну пару розділили, чоловіку дали добро, а дружину вернули, треба було бачити, як чоловік зрадів рішенню прикордонників. Отож, в будь-якій ситуації є свій позитив.
Цього разу було розширено коло осіб, що могли перетнути кордон. Якщо попередньо допускались тільки жителі Кам’янської сільської ради, то цього разу погостити міг будь-який житель зареєстрований в Рокитнівському районі, а от студентів – уродженців Кам’яного, прописаних на цей день у  Рівному, Сарнах повернули назад.
І, власне, екскурсія розпочалась, через декілька сотень кроків нас зустрічали віковічні сосни, а з-під них прямо на дорогу вилазили лисички, виблискували чорними боками поодинокі ягоди чорниць. До речі, коли проходили пропуск і наші жінки впрошувались на іншу сторону, бо по чорниці минулого року пішли через те, що разом з лісом і ягіднику не стало, білоруські прикордонники слушно зауважили, що там, де порядок, там безладу нема. Укол болючий, але справедливий. Через безладне нищення лісу збагатилось кілька господарників, а от без додаткового джерела існування в роки безробіття, залишились сотні наших краян.
Потім дивно було побачити серед лісу щебеневу дорогу, яка простягалась впритул до нашого кордону з відводами на випадок поводдя, з дорожними знаками, а зроблено все для вивозу лісопродукції.
Село Глушкевичі зустріло нас по один бік дороги гектарними ланами картоплі, по другий бік – кукурудзи. Пізніше ми дізнаємось, що в їхньому колгоспі все обробляється технікою, тому на поля народу багато не треба. Але є в колгоспі парники, ферми. Глушковчани працюють на кар’єрі, в школі, в садочку, в лікарні, і лісництві. Нас запевнили, що були б руки, а чим їх зайняти завжди знайдеться.
Село Глушкевичі величезне, а ще – чисте. Звичайно, багато на враження від вулиці справляє асфальт. Але не менше – підстрижені газони вздовж вулиці на прибудинкових територіях і квітники. Лавочки біля кожної хати і навіть корзини для сміття. Не знаю: так це на свято чи завжди, але таке враження, що у них кропива, бур’яни взагалі не ростуть.
Святково відсвічувала куполами золотоверха церква, в якій, до речі, обряд хрещення до 1992 року проходили і наші односельці, бо свою розпочали будувати тільки в 1991 році.
А центр села Глушкевичі зустрічав гостей і місцевих жителів музикою, галасливим дзвінким сміхом щасливих дітей, які вже зранку обкатували батути, гірки, міні-транспорт, споживали солодку вату, морозиво. Може в Радянському Союзі було багато поганого, але настрій свята був там справжній. І ось таку атмосферу свята, коли серце розширюється в грудях до самих країв, ми вдихнули тут, на місці культурно-спортивного комплексу. Атракціони, виставка народних умільців, музика, національне вбрання фольклорного ансамблю, останній писк моди на струнких дівчатках і пологих плечах юнаків, а ще шашлики, жива риба, розпродажі. Серед цієї круговерті людей: зовсім дорослих і зовсім ще юних, червоною навіть не ниткою, лінією – сім’я, де тато, мама і діти. Чогось було відчутно, що люди вірять у своє забезпечене завтра, що їм добре сьогодні. Це вже ввечері в нашій якійсь аналітичній програмі, я почула про те, що в республіці Білорусь 80% населення – людей середнього класу і вони випередили по цьому показнику і Литву з Естонією, і Росію, а Україна взагалі десь там внизу, нижче тільки Абхазія. За нас сумно, а за них радісно.
Була насичена концертна програма, линули білоруські і українські пісні, зі сцени слали привіти українським сябрам, і так приємно від дорослих і малих було чути щире «здравствуйтє» нам, зовсім для них незнайомих.
Допитались ми у місцевих і про те, що за номерний знак на кожних воротах, бо назва вулиці з номером будинку прикріплена на будинку. Виявилось, що то номери абонентів на балонний газ, бо природний призупинився в Лельчицях. Але, щоб місцеве населення не відчуло ніяких незручностей їх зобов’язали мати в господарстві 2 газових балони, на переміну.
У них теж є проблеми: відсутня можливість вивозу щебня, бо нема залізничної дороги, а машинами багато не вивезеш, тому й працюють кар’єри не на повну потужність. Тріскається ще зовсім нове приміщення сільради і кажуть, що може через те, що свого часу звели на місці якогось захоронення, бо вивезли з котловану 2 «Камази» кісток. Молодь їде в Росію на заробітки, бо їх не влаштовує, по їх мірках, не зовсім висока зарплата. Є й проблеми із зловживанням алкоголю окремими сільчанами. Але сказавши все це, зразу ж уточнюють: доручення на будівництво залізничної гілки Мозир-Глушкевичі Президент дав. Загиблим у роки війни на території села є два пам’ятники-обеліски. Хлопці, заробивши в Росії немалі гроші, женяться й будуються, тому й село велике, й діток багато. А тим, хто зловживає, допомагають, в тому числі, мабуть, і міліцейський патруль, який в 11.00 ранку ми вже зустріли в центрі, та й жодного п’яного на 15.00 ми не вгледіли, і до речі, цигарками довкола жоден юнак чи чоловік не димів.
Наша екскурсія добігла кінця, а от глушковчани чекали в гості ще копищанських артистів, у них в запасі ще було більше, ніж півдня і вечір. Тією ж дорогою ми повертались до рідної землі, туди, де Україна нас зустріла усміхненими обличчями начальника відділення інспекторів прикордонної служби (місце дислокації населений пункт Кам’яне) відділу прикордонної служби «Березове» капітана Андрія Наумчука і старшого уповноваженого прикордонно-оперативного розшукового відділення відділу прикордонної служби «Березове», старшого лейтенанта Андрія Ніцевича та їх підлеглих.
Дай нам, Боже, щоб прикордонники завжди в хід пускали тільки одну зброю – посмішку, і нею проводжали в сусідню державу уродженців своєї країни. І нею зустрічали людей держави сусідньої. А нашим правителям мудрості, щоб так все і було. А нам: чистоти в селах і в помислах, миру в світі і миру в душі, а серце, щоб рвалось із грудей назустріч святу, назустріч сонцю і добру.
Тетяна Мініч,
жителька с. Кам’яне.