Життєвий шлях, достойний шани і поваги

92 роки, прожиті на цій землі… В історичному вимірі це лише мить, а у людському житті ціла епоха, яку пройти суджено далеко не кожному, народженому у нашому світі. 
Цей поважний рубіж нещодавно вдалося подолати нашому земляку, мешканцю села Дубно Рокитнівського району Никифору Михайловичу Рогульчику, який 17 липня в колі найрідніших людей відзначив цю знаменну у його житті дату. Скільки пережито за ці роки геополітичних подій та катаклізмів світового масштабу, які змінювали світ та вершили людські долі! Кажуть, не дай, Боже, жити в часи великих перемін, а у житті Никифора Михайловича було їх аж надто багато. Народився і провів дитинство за часів польської влади, пережив гітлерівську окупацію і Другу світову війну в цілому, молоді та зрілі роки благоденствував у колишньому Радянському Союзі, а поважний вік зустрів вже в незалежній українській державі.
По життю йшов з гідністю та честю, хоча воно з раннього дитинства не балувало його. Народився маленький Никифор у 1929 році в сім’ї простого селянина, де окрім нього було ще  четверо дітей. Батьки Михайло та Тетяна пішли з життя дуже рано і у віці 4 роки він разом з братиками і сестричками залишився круглим сиротою. Братики Микита і сестричка Фрося залишилися з найстаршою сестрою 16-річною Степою, найменшу, дев’ятимісячну сестричку Аню, удочерила бездітна сім’я, яка згодом виїхала за кордон на постійне місце проживання. Героя нашої розповіді Никифора взялася доглядати бабуся Кулина, батькова сестра, яка на той час проживала з великою сім’єю старшого сина Тимохи. Після смерті бабусі хлопчик продовжував жити у родині дядька, у якого на той момент було 16 власних дітей. Неважко уявити, яке то було дитинство, бо хоча і знаходився у близьких людей, був позбавлений материнської любові, тепла та ласки, яких потребує кожна дитина, тим паче, така маленька. З раннього віку довелося пізнати і важку селянську працю, і смак власноруч заробленого шматка хліба.
Проте зумів подолати злигодні та нестатки – виріс, змужнів, твердо став на власні ноги, а в 1949 році був призваний до армії. Армійську службу проходив в далекому Азербайджані, його столиці – місті Баку. Дуже незвичним для юнака з поліської глибинки, який далі Рокитного ніде не був, служити серед людей іншої зовнішності, віри, незвичного побуту і менталітету в цілому, але це тільки розширило його кругозір, розуміння розмаїття та багатогранності людського буття. 
У 1953 році демобілізувався з армії. Про дивовижну подорож з Азербайджану до рідного Полісся Никифор Михайлович полюбляє розповідати і досі, під час неї довелось користуватись різними видами транспорту тих часів, починаючи з потяга, завершуючи волами.
Після повернення з армії влаштувався на роботу в місцеве колективне господарство «Березівське», де працював на різних роботах – вивозив ліс, пас телят. У 1954 році одружився і створив власну сім’ю.  В шлюбі з дружиною Ганною Іванівною народилось десять діточок: Тетяна, Олександра, Марія, Варвара, Світлана, Василь, Михайло, Віра, Надія та Іван. Крім щастя криків новонароджених діток, Никифору та Ганні Рогульчикам довелось відчути і біль важкої втрати – у віці двох рочків помер синочок Василько. Дуже важко переживали горе молоді батьки, однак відповідальність  за інших дітей не дозволяла опускати руки. З гіркого досвіду власного дитинства Никифор Михайлович знав, що означає залишитись без батьківського піклування, тому протягом усього життя і донині робить все можливе, аби діти, онуки та правнуки почувались щасливими.
У 1989 році вийшов на заслужений відпочинок, але продовжував працювати – дуже хотілося дідусеві мати вільні кошти, аби частувати різними смаколиками та подарунками онуків, яких з кожним роком ставало все більше і більше.
Особливим для дружної сім’ї Никифора Михайловича став 2014 рік. Саме у ньому господарю виповнилось 85 років, його дружині Ганні Іванівні – 80 та 60 років їх сімейного життя. Чи не з половини світу злетілись діти, онуки та правнуки відзначити цю щасливу тріаду найрідніших людей, яким зобов’язані життям.
На жаль, роки не журавлі, вони не повертаються з вирію, хоча дуже хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися рідних облич і натруджених рук тата й мами та хоча б на хвильку стерли з них сліди часу. Неможливо це…
Через рік після цього визначного святкування не стало Ганни Іванівни – мами, бабусі, прабабусі. Дуже важко переживала біль втрати вся родина, а за Никифора Михайловича годі й казати – не може змиритись, що поряд вже немає тієї єдиної, з якою пліч-о-пліч крокував  все своє подружнє життя.
На святкування 90-річного ювілею патріарха родини Рогульчиків з’їхались всі до одного діти, безліч онуків та правнуків, яких у нього, відповідно, дев’ять, тридцять вісім та тридцять шість! Радів, як завжди, іменинник не гостинцям та подарункам, а присутності стількох найрідніших людей! Приїхали, привітали, відсвяткували та й роз’їхались по домівках, хто куди. А він, за звичкою, з нетерпінням чекає наступних зустрічей. Така вже доля батьків – чекати…
Вся велика родина Никифора Михайловича щиро молиться, щоб Бог дав татові, дідусеві та прадідусеві здоров’я та ще довгих років життя. Жити далі прагне і сам він, аби дочекатись народження ще двох правнучок, які з’являться на світ вже цієї осені. І дай, Боже, діждаватись таких подій йому ще багато осеней, літ, зим та весен!
Степан Терещук.
Фото із сімейного архіву.