Поїздка на полігон

Суботній ранок видався похмурим і сумним. Невеличкий дощ навіював якісь незрозумілі роздуми. Проте, поїздка до Рівненського полігону була чітко організована. В конкретно обумовлену годину усі вчасно зібралися і вирушили до своїх земляків.
Тучинський полігон зустрів нас жвавим рухом військових, серйозністю службовців на пропускних пунктах та радісними усмішками наших хлопців. Група у складі голови районної ради Руслана Дубовця, депутата обласної ради Григорія Мініча з сім’єю, керівника районної громадської організації УНСО Івана Бедея, приватного підприємця Сергія Стрільця, волонтерів Ганни Ковальчук та Віктора Жульжика привезла хлопцям допомогу. Тут були і продукти харчування, і військова форма, і розвантажувальні тактичні жилети, і берці (всього на поїздку було витрачено 3493 грн). Як з’ясувалося, привезеного для всіх не вистачило, тому відразу ж склали список найнеобхідніших речей, про що згадували солдати.

Григорій Іванович, ознайомившись з побутом військових, поцікавився, чи не треба їм телевізор. Захисники з ентузіазмом підхопили цю ідею, адже свіжі новини для них — це, в певній мірі, і попередження, і надія. Тож, Григорій Мініч пообіцяв привезти та дав кошти для придбання антени.
Розмова з солдатами була цікавою, хлопці розповідали про військову підготовку, яку проходять у навчальному центрі Рівненського полігону. Вибухи різної сили супроводжували нашу розмову, підтверджуючи сказане ними. А ми, щоразу здригаючись, лякалися цих пострілів, тим самим розвеселяючи земляків у формі, які вже звикли до них, тож реагували дуже спокійно. Тренуються військові багато, набоями, з їх слів, забезпечені повністю.
Зустріли тут також рідних брата і сестру, які майже разом проходять навчання на Рівненському полігоні. Ольга Лук’янчук кадровик 130-го розвідувального батальйону, кадрова військова на службі в Збройних Силах України з 2007 року. Її рідний брат Олег Лук’янчук мобілізований з березня цього року. Обоє такі молоді, надзвичайно вродливі та відважні. Олю вдома чекає п’ятирічний синочок Назарчик, якого виховує її мама, поки донька несе службу. Олег ще неодружений, але після повернення додому, мабуть, надолужить усе згаяне.
Адже ми починаємо цінувати те, що маємо, тільки тоді, коли його втрачаємо. Хіба порівняєш теплу, затишну домівку з брезентовим, непривітним наметом, хіба не краще займатися улюбленою справою вдома, аніж бігати на тренуваннях зі зброєю в руках? Усе це так, та щоб не довелося віддати свої будинки, своє налагоджене життя чужому загарбнику, ми повинні всі піднятися на захист своєї держави. Ми сильний, мужній, дружний народ, який не віддасть свою землю на поневіряння, який не дозволить глумитися над пам’яттю дідів і прадідів, котрі своєю кров’ю виборювали нам державу. І поки їхні нащадки тримають зброю у своїх дужих руках, нам ніхто не страшний. А ми будемо підтримувати їх і словом, і конкретним ділом.
…Того ж дня депутат обласної ради Григорій Мініч, дотримавши свого слова, дійсно привіз хлопцям телевізор. Тож, тепер вони збираються усі разом, щоб подивитися новини, щоб знати усе, що відбувається на нашій Україні.
  

  Наталія ЛОЗЯН.