 Кажуть, що сокровенним часто діляться з людьми зовсім незнайомими. Можливо, це стається тому, що ми зневірюємося у близьких. Що боїмося бути ними зрадженими або засудженими. І вже зовсім інша справа сторонній слухач, співрозмовник, з яким випадково звела доля. Після кількох миттєвостей сповіді ти маєш надію ніколи не зустрітися з ним. І він забере твою таємницю з собою. Ніколи нікому не розкаже. А хоч і розкаже, то все одно достеменно не пояснить, хто ти і звідки. Таким чином є можливість виговоритися і водночас зберегти свої душевні переживання…
Однак це мої особисті здогадки. Насправді я не знаю, що такого бачать люди в очах випадкового співрозмовника, коли ввіряють йому найпотаємніше. Зізнаюся лише, що свідками одкровення, про яке сьогодні йтиметься, ми стали удвох з подругою. Були надзвичайно вражені, оскільки почули його від чоловіка років шестидесяти, гарного, солідного, інтелігентного. Якийсь час після прослуханого мовчали, кожна думала про своє. Пізніше зійшлися на тому, що історія цікава і що життя річ непередбачувана…
Він полюбив ту дівчину ще зовсім юним. Не знав тоді, правда, що все станеться саме так. Майбутнього ніхто не знає. Його планують, але передбачити не можуть. Усе відбувалося, як зазвичай: молоді люди зустрічалися. Прийшов слушний час — хлопця забрали в армію. Він рахував місяці і дні до повернення, писав листи і чекав відповіді. Приблизно через рік в одному із послань його дівчина повідомила про те, що до неї сватається інший. При цьому вона зазначила, що на весіллі настоює мати, оскільки, на її думку, цей жених серйозніший від того, що в армії. У листі наречена зажадала від свого солдата, аби він поклявся перед небом, що буде завжди з нею. Але оскільки відповіді, на яку сподівалася, не отримала, то зволікати із заміжжям не стала. Отож, коли наш знайомий повернувся із війська, його кохана була вже чужою дружиною.
Довго у хлопцях не ходив і він. За місцевими звичаями, не годиться в їхньому селі парубкувати через міру. Отож, приглянув собі підходящу дівчину, посватав і одружився. Як і в людей, пішли у них діти, сімейні клопоти, будівля житла, робота. Здавалося, й передихнути не було коли. Але, от, на жаль, із серця ніяк не йшла та, яку він полюбив уперше, і, як виявилося, назавжди. Йому достатньо було побачити її здалеку, провести поглядом — і день вже прожитий не марно. Він постійно мріяв про неї, але при можливості ніколи не дозволяв собі навіть зненацька доторкнутися. Скільки-то разів траплялося, коли вони в міру службових обов’язків опинялися в одному місці і навіть на самоті. Бувало, що й у пізню годину. Але жодного разу він не насмілився, ані сказати коханій жінці про свої почуття, ані наблизитися до неї. Боявся усе зіпсувати. Він просто тішився її присутністю — і цього було достатньо, як зізнається чоловік. За понад сорок років, а минуло приблизно стільки, не було й дня, щоб наш співрозмовник не подумав про ту, яка, волею долі, стала не його дружиною…
Таке-от всесильне кохання, яке довготерпить, все переносить, і ніколи не перестає… Але, чи було б воно таким, коли б наші герої поєдналися у шлюбі? Вважається, що нічого так не руйнує почуття, як побут. Можливо, своєю любов’ю чоловік зміг би подолати і зберегти все. А, можливо, й ні. І тоді була б зовсім інша історія. Нам залишається лише здогадуватися. Найвірогідніше, усе сталося так, як мало статися. А сьогоднішню історію написало саме життя…
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
|
