 Красивішої місцевості ніж та, в якій знаходиться обійстя Максима Йосиповича, немає у всіх Обсічах. Око вабить і розкішний сад, що зростив господар за своє тривале життя, і сосновий бір за огорожею, і велетенські дуби з вуликами у самому дворі, через які й спадає на думку, що дід Дубик саме від них отримав своє прізвисько. Проте поспішаю вам одразу пояснити, що зовсім і не через них. Насправді Дубик — то не прізвисько, а прізвище Максима Йосиповича. У цьому селі, та й у районі взагалі, воно рідкісне. Батько героя мого нарису був родом з Олевська. Отож, на Рокитнівщині, окрім діда Максима, таку фамілію мають хіба що його нащадки. Однак і вони тепер мешкають переважно за межами району. А сам дід Дубик увесь вік прожив у рідних Обсічах. Нинішнього 26 серпня виповнилося рівно 85, як прожив. У цьому маленькому північному селі Максим Дубик народився. Тут він пішов до школи, проте закінчив лише перший клас, а далі була війна. Нагода продовжити навчання випала вже в юнацькі роки. Перед армією хлопця направили навчатися в Костопільське професійне училище, в якому він здобув спеціальність столяра 5 розряду. Далі, звісно, була мрія повернутися додому і попрацювати трохи до служби у війську. Але вийшло все по-іншому, ніж планувалося. З Максимом Йосиповичем та його товаришем по навчанню відбулася ціла історія, яку й передбачити було годі. Хлопців направили на роботу на шахти, але вони не поїхали, тож побували на всіляких інших роботах… А вже після того була чотирирічна армійська служба в інженерно-технічних військах, упродовж якої вони з товаришем (служити їм також випало разом) будували дороги і мости. Ну, а коли наш Максим Йосипович нарешті повернувся додому, то взагалі поєднав своє життя із будівництвом. Одразу по приїзду він влаштувався на роботу в Смолінський лісопункт (пізніше Смолінський цех переробки деревини), що знаходився неподалік рідного села. Наш ювіляр пропрацював там більше тридцяти років, переважну частину із яких обіймав посаду майстра цеху. Чоловік із таким захоплення згадує цей період, що, здається, днями може розповідати про нього. Йому, великому трудівнику по натурі, була в Смоліні під силу будь-яка робота. А тут її вистачало! Виготовлення возів, штахет, дранки, клепки для бочок, лотків для хліба — ось далеко не повний асортимент продукції, яку виготовляли на виробництві. Одні лише хлібні лотки Смолінський цех виробляв майже для всієї України. А розпочалося все із того, що Максиму Дубику показали зразок лотка і запитали, чи зробить. Він до цього часу пам’ятає, як постарався і виготовив їх два вже наступного дня. Робив вручну, ще й лаком покрив. Словом, вийшли лотки доладні. Коли споживач побачив їх, то оцінив дуже високо. Після того від замовлень на дану продукцію не було відбою. Довелося набирати навіть спеціальну бригаду, яка виконувала саме цю ділянку роботи. Згодом для них і цех став замалий, так що довелося його розширювати. Однак не тільки цех. З часом тут звели контору, магазин, склад, житлові будинки, розмістили бібліотеку, оздобили кімнату для прийому їжі, провели водяне опалення… В результаті Смолінський цех перетворився на велике підприємство. А наш Максим Йосипович був одним із головних його будівничих. До того ж якостями не лише доброго трударя він славився, а й звичайними людськими, за які мав повагу від керівництва і завдяки яким вмів гарно ладити з робітниками. Окрім усього, Смолін для нього став ще й доленосним місцем. Тут він познайомився із своєю Уляною Семенівною. Каже, що взяти її за жінку порадив начальник, бо з такою, мовляв життя проживеш. І дарма, що дівчина була молодшою на десять років. Його батьки пішли до Уляни в свати з паляницею і пляшкою. Гостинців не повернули і це означало згоду. Тож, на Різдво, вже через рік роботи в цеху, весілля Максима Дубика гуляв увесь Смолін. Відзначали його, як годиться, два дні в Кам’яному, де жила молода, і на самому підприємстві…
…Через рік-другий виповниться шістдесят, як подружжя Дубиків у парі. Вони зростили і виховали трьох синів і двох дочок, всім дали освіту, по змозі батько допомагав з будівництвом. Роз’їхалися діти по різних місцевостях. Старший син тепер тільки біля них мешкає. Усі мають свої сім’ї. Усі при нагоді раді завітати до батьківської хати. А для батьків зустрічати дітей, як відомо, є найбільшим щастям. І зустрічати їм своїх нащадків завжди хочеться щедро. Тож, господарюють вони ще на повну силу, тримають і коня, і корову, і свиней, і птицю. І пасікою дід Дубик займається з превеликим задоволенням. Така вже в нього, як то кажуть, жилка. Не може він без діла, без турбот. І не лише для себе трудиться. А коли й для громади, для села добру справу треба зробити, дід не стоїть осторонь. Коли зводили в рідних Обсічах православний храм, наш Максим Йосипович, як і в старі добрі часи, був одним із головних будівничих. Тепер ходить, молиться. Радіє, що у селі є церква. По-Божому намагається робити і в повсякденному житті: не чинить зла ближньому, береже дружину, настановляє на правильний шлях дітей. За мудрість, доброту і працьовитість має цей чоловік належну повагу від людей.
Валентина Кириловець.
Фото автора.
|
