ЧОРНОБИЛЬ - вічний біль, його героїв не забуде людство

Майже три з половиною десятиліття пройшло з моменту найстрашнішої в історії людства техногенної катастрофи - аварії на Чорнобильській АЕС. І наслідки її невиліковною раною ятряться досі. Тисячі людей достроково перейшли в інший світ, отримавши смертельні дози радіоактивного випромінювання, десятки тисяч страждають хворобами, викликаними радіацією, ліквідаторів, які безпосередньо гасили К реактор і будували саркофаг, залишилися одиниці. А тисячі гектарів мальовничого Полісся на берегах чарівної Прип'яті стали на кілька століть непридатними для проживання людей. Розмірковуючи над цими подіями після тридцяти чотирьох всепоглинаючим років, в голову приходить наступна блюзнірська думка. Нам ще пощастило, що Чорнобильська трагедія сталася тоді, коли сталася. У ці часи автотранспортні підприємства були державними, а всі водії - військовозобов'язаними. Директива зверху керівникам автогосподарств, повістка з військкомату водіям з двогодинної мобілізаційною готовністю і колони відправлялися в зону виконання надважливих завдань. У ті трагічні часи населення тридцятикілометровій зони було вивезено буквально за лічені години після прийняття рішення про обов'язкове відселення. Не дай Бог, ця трагедія б сталася в наш час, хто б туди поїхав? Саме завдяки тодішньому порядку речей і потрапив в Чорнобильську зону наш земляк Микола Савич Таргонський, про який ця коротенька розповідь. Повістка з військкомату покликала його в незвідану дорогу, яка розділила його життя на дві частини, як то кажуть, «до» і «після». Життя Миколи Савича проходило в розміреному ритмі і не віщувало ніяких змін. Повернувшись з армії, де отримав спеціальність кранівника, в 1975 році він влаштувався на роботу в ПМК-180. Підприємство тоді процвітало, багато прокладало нових меліоративних систем, будувало житло і різні об'єкти соцкультпобуту в районі, тому у Миколи Савича вантажно-розвантажувальних робіт, які він виконував своїм автокраном, вистачало. 13 років роботи на цьому підприємстві втекли, як одна мить. Йшов 1987 рік, вже ліквідували жерло вогнедишного реактора на четвертому енергоблоці ЧАЕС, створили саркофаг, побудували житло для переселенців. Здавалося, все вже позаду, але біда, нанесене катастрофою, було настільки масштабним, що робочі руки в зоні аварії потрібні досі. У квітні згаданого У 1987 році Микола Савич прийшла повістка з військкомату, яка зобов'язувала його прибути на місце виклику. Швидко отримав і службове відрядження і на новому, тільки отриманому крані на базі автомобіля МАЗ, відправився в зону Чорнобиля. Було трохи страшно, адже про наслідки радіоактивного опромінення в той час вже знали всі, однак особливо не засмутився, адже путівка у нього була тільки на один день. Прибувши на місце роботи в лісництво Яковицкий, відразу ж приступив до розвантаження автотранспорту, який приїхав сюди з різними будівельними матеріалами. І хоча до самої ЧАЕС звідси було п'ять кілометрів, він відразу ж відчув вплив радіації на свій організм. «Ще в перший день роботи думав, що помру, і з'їв все таблетки, які завбачливо прихопив з собою», - згадує стан свого організму Микола Савич. Чесно відпрацювавши свій день, він зібрався в зворотний шлях, але тут до нього підійшов кремезний майор і попросив залишитися ще на деякий час. Очевидно, йому сподобалася робота нашого земляка. «Просили» тоді так, що відмовлятися не було сенсу і Микола Савич погодився, тим більше, що пообіцяли йому і оплату за понаднормові години, і хороший заробіток взагалі. Так один день розтягнувся на довгі три місяці. Працював разом з військовими, прокладали дорогу від згаданого вище лісництва Яковицкий в село Стара Рудня. Призначення цієї дороги не пояснювали, але зрозуміло, що вона була однією з під'їзних комунікацій до місць робіт по ліквідації і локалізації радіаційного забруднення. Кожна із залізобетонних плит, якими вімощувалась ця восьмикілометрова дорога була покладена руками нашого Миколи Савича. Очевидно, вона до цих пір знаходиться в експлуатації. З честю виконавши свій службовий і громадянський обов'язок, він з чистою совістю повернувся в Рокитне. Життєві обставини склалися так, що незабаром змінив місце роботи і влаштувався на Рокитнівський склозавод, де пропрацював ще 18 років - до виходу на пенсію. Зараз Микола Савич на пенсії, удвох з дружиною Євою Кононовна виховали двох гідних дітей - сина Сашу і дочка Таню і радіють сьогодні онуком, якому виповнилося недавно два роки. 14 грудня - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС - людей, чий героїзм і самопожертву врятували життя сотень тисяч, а може, і мільйонів на європейському континенті. Напередодні цієї дати привітаємо цих заслужених людей, а в їх числі і нашого Миколи Савича і побажаємо їм всього найкращого в житті. Вони цього заслужили! Леонід Іщук. Фото автора.