Історія «шаленої авантюристки»

Люди є різні! Всі ми знайомі з цією теорією, але чи доводилося комусь гостро відчути це на практиці? Ні? А мені довелося! 
Студентське життя зазвичай насичене і багатоманітне. Пари, екскурсії, прогулянки, гулянки з друзями та екстримальні розваги… Здається, нічого так, правда? Але ні, мені було мало! Вирішила «шалена авантюристка» знайти собі роботу. Працювати в журналістиці? Ні, це я ще встигну, треба спробувати себе в інших умовах, де немає можливості креативити та творити. Словом, загнати себе в рамки, які мали б стати справжнім випробуванням для мене.
Написала своє просто неймовірне резюме, без жодних перебільшень, і зайнялася пошуками роботи. Тут понеслось… і там я треба, і тут без мене ніяк, ну, звісно, це ж я, як вони тільки раніше без мене працювали? Але ж ні, все не те – не цікаво! І тут зійшла зірка з неба – «Ощадбанк»! Ооо, це сто відсотків буде цікаво і незвично для мене, та ще й досвід потім непоганий матиму. Одразу на співбесіду, купа паперів, два тижні навчання, договір, трудова книжка і готова! Ага, готова… про таке мене ніхто не попереджав, говорили: розвиватиму комунікабельність та стресостійкість. А про те, що здобуду умовний диплом психолога та «вислуховувача чужих проблем» ніхто не говорив! 
І тут у моїх любих читачів терпець вже, певно, увірвався, так? Цікаво, що ж такого шаленого у цій роботі? 
І відповідь банально проста – люди! Але це не просто люди, це категорія вередливих клієнтів «Ощадбанку». Це люди, які завжди незадоволені та звинувачують тебе у своїх бідах. А чому ні, це ж я брала кредит і забула його виплачувати, і так, я винна, що пенсія приходить о дев’ятнадцятій годині, а не в першій половині дня, а ще я забуваю забрати картку з банкомату, і моє улюблене: при переказі коштів помилитися в реквізитах і ощасливити незнайому людину! Так, це все роблю я і ще десятки моїх колег. Але, насправді, справа не в цьому! Справа у манері спілкування цих «нещасних» клієнтів. Чому так важко побажати доброго дня, а не почати розмову словами: «Чуєш, ти!», «Карочє, слухай сюда!», – і купою нецензурної лексики? Чому так важко зрозуміти, що це не я загубила картку і не я закрила те чи інше відділення? Чому завжди треба переходити на особистості і ображати людину, котра вирішує твої проблеми? І таких чому ще дуже багато, але краще буде навести приклад цього «чому».
Отже, кінець робочого дня, на годиннику за п’ять хвилин двадцять третя, коли в мене власне й закінчується робочий день, і тут лунає дзвінок. Я покладаю величезні надії на те, що людині просто потрібно перевірити баланс, але ні, звісно, ні, це чергова глобальна трагедія, яку варто вирішити саме об одинадцятій вечора. І після мого: «Чим можу допомогти?» – я чую шалений крик і плач жінки, яка звинувачує мене у крадіжці. Ну думаю все, пограбували бідолашну, може, гроші вкрали чи картку… Хоча до чого тут я? Варто ж спитати, що сталося, але як? В телефон лунають гучні звинувачення та просто море сліз. Чесно, зроду про себе стільки не чула! Хвилин п’ятнадцять я слухала, як мене поливають брудом, і так, нарешті, зрозуміла чому! Тепер за смс-банкінг списується комісія не п’ять гривень, а цілих сім! Я охоче намагалася розповісти клієнту всі деталі цієї ситуації, але ні, для чого слухати, краще покричати, звинуватити консультанта у всіх смертних гріхах і скинути дзвінок, щоб не псувати собі нерви! І це далеко не єдина така ситуація, але є багато химерних моментів саме з боку банку та законів.
Отож, телефонує клієнт і бажає дізнатися суму нарахованої пільги, і, начебто, жодних проблем, але не цього разу. Оскільки таку інформацію можна оголошувати лише власнику пільги, доцільно провести процедуру ідентифікації. Отже, відкриваю всі дані про клієнта і розумію, що розмовляє зі мною жінка, а субсидію отримує чоловік. Ну, думаю, логічно, що це її чоловік, прошу покликати до телефону власника, а вона мені: «Власника? Пільгу отримує син, а йому шість місяців, що ви пропонуєте?»  І що я можу пропонувати, цікаво? Так, я впевнено відповідаю: «Покличте власника, я поспілкуюся з ним, тому що по-іншому ніяк!» І що ви думаєте, в телефон лунає дитячий плач, я ледь стримую свій просто істеричний сміх і не знаю, що мені робити далі. Взагалі, треба було б ставити питання. Серйозно, дитині пів року, а мені просити сказати своє прізвище й ім’я? Я зібрала біля себе справжню коаліцію колег і ми із захопленням спостерігали за розвитком подій! Ми довго намагалися знайти рішення цієї проблеми, але, на жаль, такого просто немає! Добре, що хоч мама увійшла в моє становище і не почала кричати, а спокійно подякувала і побажала гарного дня.
«І що, було лише погане?» – спитаєте ви.
Ні, ні і ще раз ні! Таких ситуацій було багато, але було безліч приємних, теплих та смішних моментів, які й сьогодні, коли пройшов майже рік, я згадую з щирою посмішкою на обличчі! Це приємні дідусі, які сватали мене за своїх онуків, це бійці з Донбасу, котрі дякували за розуміння і запрошували на каву, знаючи, що це просто неможливо, це бабусі, з якими я розкривала шахраїв, і це люди, які підтримували мене з перших днів роботи! 
І що в результаті?
А в результаті, хочу вам порадити: цінуйте життя і всі його моменти, пам’ятайте, що всі люди різні, але не усі погані, знайте, що після чергових неприємностей, на вас чекають великі злети, не бійтеся робити виклик життю і пробувати щось нове, щось не у своєму стилі, і, найголовніше, поважайте людей і ніколи не розмовляйте з ними у стилі «чому», бо всі ми варті найкращого!
Аліна Делейчук.