О, дорогі товариші,
хіба вам зараз до віршів,
хіба вам зараз до поезій,
хто не вилазить із протезів,
коли повсюди йде війна –
безжальна, підла та страшна?
Тут і дорослі, і малі
лежать на вкраїнській землі,
батьки лежать, лежать їх діти,
а навкруги буяють квіти,
а навкруги – дозріле жито,
а їм би жити, жити, жити…
Куди не глянеш – навкруги
лежать свої і вороги.
Лежать… аж серце ледь не стане –
лежать свої, лежать слов’яни:
Один згорів, один конає…
А мати жде, сім’я чекає.
Лежать, розкидані усі…
Хто таке бачив на Русі?
Та це ж тупа слов’янська      зрада –
підняти руку брат на брата.
Тобі це треба, антихристе?
Тобі це треба КаГеБісте?
Моїм народом не забуто,
те, що зробив для нас ти, путо!
І наші знищені жита,
заводи, шахти і міста,
наша обвуглена земля
тобі не бачаться з Кремля?
Та у кремлівську ту стіну,
народ, як цвях, тебе б заткнув
на горе нехристам поганим,
на радість всім-усім слов’янам,
що зажили б одним приходом
з нашим українським народом.
Василь Кирмик.