В момент, коли мені запропонували написати про Марію Корніївну, я в буквальному розумінні перемістилася в часі. Згадалося далеке дитинство, оповите теплом і романтикою. Малою мене щоліта відвозили під час канікул до родичів у Залав’я. Там я і зустрічала цю поважну жінку. Її знали всі. Вона була директором місцевої школи. До неї, видної, інтелігентної, шанованої, ставилися, як до першої особи на селі. Такий образ Марії Корніївни і закарбувався у моєму дитячому серці. І виринув він, щойно прозвучало її ім’я. «Як же це було давно… Як довго я її не бачила і яка вона тепер?» — подумалось мимохіть. Дорогою до оселі жінки розмірковувала ще й про те, чи впізнає вона мене через майже три десятки років. А вона впізнала без всяких пояснень і представлень. Розкрила обійми, пригорнула по-материнськи, запросила до будинку і з задоволенням поспілкувалася. На Рокитнівщину Марія Поліщук приїхала за направленням обласного управління освіти. Народилася вона на славетній Дубенській землі. До школи пішла зовсім крихітною, бо поруч зі школою знаходилася їх домівка, от дівчинка й виявила снагу до знань досить рано. Здобувши середню освіту, вона працювала упродовж років вожатою і дуже їй до душі була така робота. В її біографії також було навчання у Партійній школі і діяльність в органах місцевого самоврядування. Але найбільший потяг Марія Корніївна завжди відчувала до освітянської ниви. Отож, ідучи назустріч власному поклику, вона вступила до Ніжинського педагогічного інституту імені Гоголя на природничий факультет. А після вузу отримала направлення на роботу в наш район. Залавська восьмирічна школа стала першою і єдиною для нашої героїні на Поліській землі. Одразу по приїзду жінку призначили директором навчального закладу, який вона незмінно очолювала упродовж наступних двох десятиліть. Сьогодні Марія Корніївна згадує, що на Рокитнівщині її зустріли доволі привітно. Трудові будні жінки розпочалися у 1965 році із серпневої конференції, після якої маленький педагогічний колектив чекав на свого нового директора у повному складі. Такий-от гарний крок до співпраці зробили вчителі керівнику. І ця співпраця підтримувалася у всі навчальні роки. Марія Поліщук розповідає, що завжди пишалася своїми педагогами. До того ж вона дуже звикла до вчителів і вважала їх майже родиною. Полюбила директор школи і залавських учнів за їх доброту, простоту, скромність і щирість. Та й до місцевого населення приросла душею. В час, коли жінка прибула у село, гостро поставало питання будівництва нової школи. І вона взялася за цю справу. Не минуло й два роки, як виросло нове приміщення на п’ять класних кімнат. Каже, що всі були зацікавлені і всі сприяли та допомагали під час будівництва: районна та місцева влада, установи та організації. Хочеться також зазначити, що в період її керівництва школою розпочали зводити і теперішнє приміщення закладу. З роками ж бо кількість дітей у селі зростала і школа із п’яти класних кімнат стала затісною… Після двох десятиліть директорства Марія Корніївна ще упродовж півтора року працювала у Залав’ї рядовим вчителем. І дні її життя, які минули тут, вона згадує з особливим щемом. У цей час вона познайомилася із чоловіком свого життя Захаром і прожила з ним у парі сорок літ. Після Залав’я вони переїхали жити в Рокитне, де придбали будинок і де нашій героїні запропонували роботу в райвідділі освіти. Отож, упродовж наступних семи років Марія Поліщук працювала методистом райвно. А після цього вийшла на заслужений відпочинок, господарювала з чоловіком. Вісім років тому його не стало. Тепер вона сама у своїй затишній оселі, але не самотня. Її не забувають колеги і учні, приїздять дочки племінника з Рівного (єдина рідня). До неї постійно наві-дується соціальний працівник територіального центру відділення соціальних допомог вдома Марина Богданець, надає соцпослуги. Марія Корніївна радіє не нарадується, що доля щедра до неї на таких хороших людей. «Марина Петрівна дуже відповідальна і трудолюбива, добросовісна і співчутлива. Вона з усім поділиться, що приготує. І вона все поробить, що треба. Їй і нагадувати не варто», — розповідає про свого соцробітника моя поважна співрозмовниця. Приємно й те, що Марія Корніївна ні на що не скаржиться: ні на життя, ні на здоров’я, ні на людей. Вона плекає в серці добрі спогади про минуле. Смиренно сприймає те, що несуть із собою роки. Дуже любить другу свою батьківщину — Рокитнівщину. Не нарікає на сусідів. З відкритою душею приймає всіх, хто йде до її двору. І так упродовж усього життя. Тому до неї й прихильні ті, з ким на земному шляху зводила доля. Тому вони й не забувають стежки до її оселі…
В момент, коли мені запропонували написати про Марію Корніївну, я в буквальному розумінні перемістилася в часі. Згадалося далеке дитинство, оповите теплом і романтикою. Малою мене щоліта відвозили під час канікул до родичів у Залав’я. Там я і зустрічала цю поважну жінку. Її знали всі. Вона була директором місцевої школи. До неї, видної, інтелігентної, шанованої, ставилися, як до першої особи на селі. Такий образ Марії Корніївни і закарбувався у моєму дитячому серці. І виринув він, щойно прозвучало її ім’я. «Як же це було давно… Як довго я її не бачила і яка вона тепер?» — подумалось мимохіть. Дорогою до оселі жінки розмірковувала ще й про те, чи впізнає вона мене через майже три десятки років. А вона впізнала без всяких пояснень і представлень. Розкрила обійми, пригорнула по-материнськи, запросила до будинку і з задоволенням поспілкувалася. 
