Трудолюбивий, добросовісний, незамінний

Про людей з такою чистою душею, як у Трохима Трохимовича, я люблю писати найбільше. Спілкуєшся з ним і насолоджуєшся бесідою із звичайним чоловіком, простим, добрим, щирим. Без лукавства, лицемірства, зухвальства. Як не дивно, але в наш час такі люди зустрічаються вже нечасто. Всі чомусь хочуть здаватися кращими, ніж насправді. А він такий, як є: не фальшивий і справжній.  І в цьому його принада.  Розмову веде спокійно і невимушено. Поводиться гідно. І відчувається в цьому чоловікові, який за професією своєю рядовий екскаваторник, така порядність, яка не кожному і з вузівським дипломом, посадами та званнями дається. Так і хочеться довідатися про нього все. Таких, як Трохим Трохимович, колись у добрих християнських родинах виховували, з яких виходили люди  сумирні і трудолюбиві. Про рід Суржиків, що у Сновидовичах, до якого належить наш герой, така слава і шириться районом. Це село, як ви вже зрозуміли, і є місцем народження нашого дядька Трохима. Колись, у дитинстві, як він пригадує, неподалік батьківської хати жив чоловік, що працював на екскаваторі. І так зацікавився мій співбесідник тою професією, так вона йому сподобалася, що після школи вступив він до Сарненського профтехучилища і освоїв її. А згодом усе трудове життя (майже 40 років) пропрацював незмінно на екскаваторі. Доводилося, правда, змінювати установи, але не спеціальність. Працював у сільгоспхімії, згодом понад два десятки років у райавтодорі, пізніше у ПМК-180. А з 2014 р. розпочинаючи трудиться Трохим Трохимович в районному управлінні водного господарства. За словами теперішнього керівника, такий працівник, як Трохим Суржик, на вагу золота. На його місці мають працювати два екскаваторники, а він один виконує плани за двох. Добросовісний, відповідальний, надійний. Техніка ламається, а він з усіх сил намагається утримувати свій екскаватор в належному стані. До нього, враховуючи давність випуску, вже й запчастин потрібних немає, як доводиться замінити. Керівництву приходиться шукати їх в сусідній Білорусі. А далі вже справа за екскаваторником. Аби знайшли запчастини, то він зробить усе, щоб його транспортний засіб був на ходу. Бо новий по теперішніх цінах  для державної установи купити просто не реально… При тому, має наш Трохим Трохимович феноменальну пам’ять. Ремонтуючи, він пам’ятає, де кладе кожну частину. І не лише частину, він пам’ятає, здається, в деталях кожен день свого життя.
Із жінкою, з якою поєднав своє життя, Трохим Трохимович зустрівся в перші роки трудової діяльності, у далекому 1977-му. У той час дорожники прокладали шлях на північ району. Хіба герой нашої розповіді знав, що разом із тим шляхом він прокладає і свою долю? Будуючи дорогу, він одружився і переїхав жити до своєї половинки в Дроздинь. Відтоді і мешкає в цьому далекому і гарному селі. З роками він став багатодітним батьком, а потім і дідом, у якого тепер більше двадцяти онуків.  Дружина у дядька Трохима добра, підходяща йому по характеру. Вона сумирно чекає свого чоловіка упродовж років, адже він коли їде на роботу, то на цілий тиждень. Працювати доводиться по всьому району. Буває, що і на роботі він необхідний, і вдома йому бути вкрай потрібно, адже слід і городи впорядкувати, і сіно прибрати... Але керівництво своєму безцінному трударю іде назустріч, бо знає, що він не підведе, що з усім справиться. Довіру Трохим Трохимович оправдовує завжди. Роботу свою любить і навіть гордиться нею. Колись у давні часи був переможцем соцзмагань і ударником праці. Має грамоти і нагороди, його часто преміювали, портрет Трохима Суржика прикрашав районну і обласну дошки пошани. Він ніколи не здавав позиції і працював завжди однаково добре навіть не заради грошей чи винагород, а через те що не вміє по-іншому. В управлінні із сумом кажуть, що навряд чи знайдуть спеціаліста на його місце. На жаль, улюблена ним робота сьогодні не модна, не популярна, а до того ж дуже нелегка  і невисокооплачувана.  А йому вона все-таки до душі, як і теперішній трудовий колектив. Стосовно ж того, чи довго ще буде працювати, то це вже, як каже Трохим Трохимович, залежить від здоров’я. То, дай Боже, щоб він ще довго років кріпився і не здавався. Бо, незамінних людей, як довело життя, немає лише теоретично…

Валентина Кириловець.