 Здрастуйте, мої читачі. Сьогодні представляю вам черговий нарис із рубрики «Людські долі». Присвячую його особі досить поважного віку. Подібні зустрічі у житті доля дарувала мені лише двічі. В обох випадках це були люди, літа, яких наближалися до сотні. Що відчуваєш в моменти спілкування з ними? Неймовірне хвилювання, трепет, жаль, щем… Хочеш довідатися чим побільше про події, свідками яких стали довгожителі, і водночас переживаєш, аби не перетомити їх розмовою, не роз’ятрити душевних ран болючими спогадами. А ще усвідомлюєш, що спілкування таке — це своєрідне таїнство, адже тобі довіряють найсокровенніше, розкривають найневідоміше. Тому затамовуєш подих, стримуєш сльози, що раз у раз підступають, і слухаєш…
На щастя, як першого, так і цього разу мої 99-річні знайомі виявилися чудовими співрозмовниками, особливо як для їхнього віку. Все, звісно, завдяки доброму слуху і світлій пам’яті. А нашій Мотроні Павлівні, про яку сьогодні йтиметься, вони точно не зраджують. Отже, довідатися про життя жінки вдалося чимало. Розмову підтримали дочка та онука нашої героїні, тож спілкування взагалі виявилося славним. Перед очима постало, як на долоні, людське життя тривалістю майже у століття. Яким воно було? Звісно, і насиченим, і цікавим, і скорботним, і радісним. Словом, на тому довгому віку було все. Народилася Мотрона Богданець 7 листопада 1914 року в селі Рокитне. А коли заміж пішла, то проживали вони з чоловіком на хуторі Кривуха, який існує по тепер на окраїні селища Рокитне. Тут подружжя хазяйнувало, тут Мотрона Павлівна народила троє дітей і провела чоловіка на війну. А далі господарювала сама. «Ох, як важко було! Як важко!» — гірко зітхає жінка. А далі згадує, як німці бомбили і як брала вона дітей в пелену та ховалася з ними. Як просили їсти євреї і як розстрілювали тих, хто не відмовляв їм. Як вона сама тримала коня й худобу, а їй не вірили, що сама. Думали, що чоловік ховається десь у корчах. А повірили після того, як одна грамотна людина написала її Данилу листа на фронт і той прислав відповідь. Тоді Мотроні Павлівні перестали грозитися, що будинок розкриють. Стало їй спокійніше хоч в цьому плані. А в усьому іншому, звісно, було нелегко: і дітей годувати, і з чоловічою та жіночою роботою справлятися. Та Бог допомагав, бо вірувала вона щиро в Нього. Добродіяннями своїми вирізнялася. Давала завжди прихисток подорожнім. Хлібом-сіллю, який зроду був на столі, з ближнім ділилася. Пам’ятає якось, що й у часи голодомору (ще, звісно, до війни) прибилося до двору їхнього двоє чужих хлопчиків, просили хоч крихтами пригостити, а вона їх обідом з печі нагодувала…
…Війна видалася нескінченно довгою. Та все ж відгриміла вона, відшуміла. Повернувся додому господар. Рік за роком поповнилася сім’я ще двома дітьми. Наша тітка Мотрона в колгоспі працювала. Її чоловік трудився на естакаді, а згодом на пилорамі. Кажуть, толковим він дуже був, мудрим. Ніякої роботи не боявся, для дітей заробляв. Вони підростали, а біда час від часу підкрадалася до сім’ї Богданців. Один із їхніх синів помер ще дванадцятирічним. Другий загинув, коли йому виповнилося двадцять п’ять. Як же побивалися батьки за своїми хлопцями. Як невимовно тужили… А життя продовжувалося.
На світі їх тримали третій син та дві дочки, які створювали власні сім’ї, народжували нащадків. З часом батьки залишили свою хатину в хуторі на старшу доньку (проживає там досі) і переїхали ближче до цивілізації, у селище Рокитне. На той час вони обоє вже були пенсіонерами. Тільки-от, на жаль, питання виплати пенсії в цій сім’ї завжди залишалося болючим. Чоловік Мотрони Павлівни помер, так і не дочекавшись її. Його не стало 30 років тому. А наша баба Мотрона тільки другий рік, як отримує пенсію (до цього їй виплачували соціальну допомогу). Вона розповідає, що в них у ланці було аж чотири Мотрони. Через те й виникли, мабуть, проблеми. Трудодні, за її припущенням, записували на когось із цих жінок. Словом, банальна плутанина із документами і неприємності для людини на цілі десятиліття. На колгоспних роботах Мотрона Павлівна навіть пальця втратила. А пізніше через чужу недбалість виявилося, що вона й зовсім там не працювала. Та знайшлися порядні люди, які засвідчили все, як було. І справедливість, хоч із запізненням, проте восторжествувала. Тепер наша поважна довгожителька через колишні проблеми зовсім не побивається. З цього приводу вона навіть дотепно жартує: «Вони писали на когось іншого мої трудодні і повмирали, а я живу».
І тому правда. Вона живе, бо заслужила у Бога, тому Він і продовжив їй віку. Розповідають, що баба Мотрона ніколи не схитрувала, не злукавила, не обманула нікого і нічого не вкрала. Вона зроду тяжко трудилася, поки їй не зрадили ноги, а потім очі. Та навіть, коли жінка не могла самостійно пересуватися і добре бачити, вона й тоді просила в домашніх, аби давали їй найлегшу роботу. Лише років зо два бабуся лежить, а діти ходять біля неї, клопочуться, доглядають. Живе вона у дочки Марії. Скільки-то любові, скільки уваги і тепла віддає Марія Данилівна матері. Без сліз на таку турботу і такі взаємини між рідними людьми дивитися неможливо. Таке ставлення у цій сім’ї до своєї Берегині роду у всіх дітей, онуків і правнуків. Вони називають її своєю королівною і своїм командиром, розціловують, щойно вступають у кімнату. Ніколи не підвищують голосу, бо, мовляв, старенька дуже ранима. Вони дбають, аби їй було не холодно і не надто спекотно. Одягають її чисто-чистесенько, під голову кладуть м’які подушки. Смачно годують, приносять гостинці, слухаються і розповідають усе, що відбувається в домівці кожного. А ще усі, хто є членом цієї родини, просять, аби баба Мотрона молилася за них у будь-якому ділі. Вони вірять у силу її молитви. Це як своєрідне благословення. Адже з ревною молитвою вона народилася і живе увесь вік. Мотрона Павлівна просить у Бога, щоб не було війни, щоб люди були добрими один до одного і щоб у блуд не ходили. Наша довгожителька до цього часу дотримується усіх постів, кожен ранок розпочинає з просфорою і святою водою. І коли я запитую рідних, у чому, на їхню думку, секрет довголіття баби Мотрони, дочка Марія відповідає: «У вірі і молитві». Вони ж бо подають за здоров’я своєї дорогої мами, бабусі і прабабусі у всі святі місця України, куди тільки мають змогу. А я особисто, після кількох годин, проведених у цій родині, прийшла до висновку, що секрет ще й у турботі та любові, яку виявляють рідні до своєї поважної довгожительки. На підтвердження своїм припущенням, хочу повідати вам, мої читачі чудову притчу, яка і завершить цей нарис. Так, один мудрець сказав: «Найкращі ліки для людини — це любов і турбота». Хтось перепитав: «А якщо не допоможуть?» Мудрець відповів: «Тоді треба збільшити дозу!»
Валентина Кириловець.
Фото автора.
|
