Ось і прийшла хвилина прощання:
з цієї миті і назавжди більше ніколи ми не побачим Тебе в цьому світі живим...

Весною 2016-ого Рокитнівщина знову отримала трагічні вісті зі сходу країни. 12 березня в зоні антитерористичної операції пішов із життя іще один наш боєць. Скорбота і смуток огорнули в ці дні усіх, хто знав Руслана Клименка. Я також його знала особисто. Він народився в селищі Рокитне, проте більшу частину життя мешкав у селі, в бабусі. Тут колись зустрів свою долю, тут його й хоронили…
В день поховання хоча й віяло холодом, проте було сонячно. Воно, кажуть, світить на добрих людей. Яким ми найбільше запам’ятали покійного, то це справді неймовірно добрим. Таким, вважають, у житті дуже важко. І в цьому є своя правда…
В зону антитерористичної операції Руслан Юрійович пішов служити добровільно. Влітку 2015-ого він прибув до районного військкомату з твердим наміром захищати країну.  Його мобілізували 20 липня того ж року. Сім місяців наш земляк безперебійно ніс службу, сумлінно виконуючи завдання, покладені на нього. 12 березня Руслана Клименка не стало… А 16-ого з ним прощалося усе Рокитне. Його оплакувала родина, сусіди, бойові побратими, друзі, однокласники і бабуся, у якої він виріс, якій допомагав у всьому і з двору якої його хоронили. Не оплакувала мати, як усіх бійців, які загинули до нього. Вона померла два роки тому. І від цього покійного воїна було ще більше шкода…
…Під звуки духового оркестру похоронна процесія вирушила із двору. Уздовж дороги зупинявся транспорт, стояли люди, зі смутком проводжаючи в останню дорогу свого солдата, витираючи непрохані сльози. Труну із тілом покійного, згідно із військовими канонами, несли на руках.
А далі була зворушлива заупокійна служба, яку відправляв настоятель Свято-Успенського храму села Рокитне протоієрей Йосип. «Немає більшої любові, ніж загинути за друзів своїх, — говорив батюшка, — а наш воїн загинув за цілу країну, довівши свою любов не словами, а власним життям. І в цьому великий подвиг, бо сам Бог віддав життя за всіх нас».  А ще отець Йосип казав, що сьогодні покійний вже не своїми устами (як співається в похоронних піснеспівах) просить прощення у батька за те, що не послухав чи провинився коли. І що прощається із сином, який має ним пишатися, бо він захищав мир і спокій. Й усі ми маємо пишатися своїм полеглим земляком та завдячувати йому за тишу у нашому краї. І що найбільш необхідною для нього у ці дні буде наша молитва...
Із храму ми проводжали свого бійця у вічність. Якою ж довгою нам, живим, здається дорога до кладовища. А там останнє відспівування церковного хору, жалобна промова голови райдержадміністрації Миколи Кушніра, болісне прощання, Державний гімн, військові салюти і поховання…
Про Руслана Клименка кажуть, що його земне життя було нелегким, а останні місяці свої він взагалі провів у вогні, під обстрілами і градами. Захищаючи країну, наш земляк удостоївся, аби його поховали з почестями.

Валентина Кириловець.
Фото автора.