Найбільше багатство – великий рід

Яка ж то гарна подія золоте весілля! Це ж цілих піввіку спільного подружнього життя! А в ньому і радощі, й турботи, і народження дітей, і їх дорослішання, і продовження роду у внуках та правнуках. І нескінченні спогади… 
Яким-то рідкісним мені здавався раніше такий ювілей. Його відзначали, як розмірковую тепер, люди у різних кінцях району. І от незчулася, як золоті весілля почали святкувати мої сусіди. Найперші серед знайомих мені ювілярів стали Віра та Іван Шульжики. А вони ж проживають зовсім поруч, всього лиш через три подвір’я. Довідавшись про таку подію в житті тітки Віри й дядька Йвана, перед очима спливло все життя. Колись, як товаришувала з їх дітьми, то, бувало, цілі дні там проводила. До цього часу пам’ятаю, якими трудолюбивими вони ростили своїх синів і дочок, як дружно обідали всією сім’єю і як смачно пахло у них усілякими стравами. Але, коли розповідають про своє життя самі ювіляри, то так у них було не завжди…
З Іваном Івановичем та Вірою Герасимівною ми зустрілися в самісінький день їх золотого весілля — 18 лютого. Не раз помічаю, що в такі дати  саме небо сприяє людям, даруючи їм сонячну погоду та вітаючи золотим промінням. Саме так, як пригадуєте, було і минулого понеділка. Цієї ж днини Віра Герасимівна святкувала і чергову річницю свого життя. П’ятдесят років тому, коли вони ішли з майбутнім чоловіком на розпис в сільраду, їй виповнилося юних вісімнадцять. Вона народилася в селі Рокитне в багатодітній сім’ї і мріяла, що й сама стане матір’ю великої родини. Бо як-то, каже, гарно, коли рід великий! То таке багатство, що й грошей не треба! Їх у батьків було восьмеро. Але, на жаль, тата не стало, коли нашій Вірі Герасимівні було тільки чотири роки. Він повертався з роботи і впав просто на прохідній склозаводу. Без глави сімейства жити стало набагато важче. Грошей, як пригадує жінка, не вистачало не те що на хліб, а й на сіль. Поставиш страву варитися, а посолити нічим. Хіба що  з ферми мама приносила ту, що худобі давали. Та й піч топити часто не було чим. В лісі жили — а дров не давали. Дивина та й годі. Бувало, саночками чи возиком якусь поліняку привезеш, то  й ту з двору забирали. Так що ні спекти, ні зварити не могли ще й через те, що дров не мали. А  в хаті ж восьмеро дітей, і їсти ж всім хотілося…
Про те, які тяжкі були післявоєнні роки, згадує і дядько Іван. Він старший за свою дружину на шість літ. У сім’ї, де чоловік народився, було п’ятеро дітей. Батько не повернувся з війни (тільки нещодавно внук розшукав могилу безвісти зниклого предка і цього року сім’я поїде в Білорусь, щоб віддати йому шану). А ситуація з дровами й харчами та ж сама, що й у дружини. Мама його, як і Віри Герасимівни, трудилася в колгоспі, з тією лише різницею, що в ланці, а не на фермі. Пригадує, як з братом та сестрами чекали неньку з поля, щоб обідати дала. А її, як й інших жінок,  не відпускали, щоб, мовляв, не крали картоплі. То вони ту картоплю одразу на полі пекли і діти до них приходили їсти. І була вона смачною-пресмачною, як пригадує Іван Іванович. Так і поросли. Працювати він розпочав одразу після школи в Рокитнівській сільгосптехніці. А коли настав час служити, пішов до армії. Повернувшись, молодий чоловік продовжив свою трудову діяльність вже на Рокитнівському спецкар’єрі. Невдовзі відбулися зміни і в його особистому житті…
Після школи Віра Герасимівна пішла навчатися на продавця. Дуже, каже, мріяла про хліб і  цукерки, які не було кому носити, коли не стало батька. Торговельну діяльність вона розпочала в кіоску під назвою «Ласточка», який знаходився поруч із колишнім кінотеатром. Там і познайомилася із своїм Іваном. Купуючи морозиво, парубок вподобав красуню-продавчиню і запитав, чи буде вона увечері в клубі. Дівчина відповіла згодою і стояла в самому кутку, коли на танці прийшов Іван. Та він і там її побачив, бо шукав ту, яка припала до душі, і очима, й серцем. Вони познайомилися восени, а взимку, 18 лютого, як знаємо, вже одружилися. 
Іван Іванович забрав свою Віру Герасимівну в батьківську хату. Вони з молодою дружиною працювали, народжували дітей, а його мама допомагала і хазяйнувати, і вирощувати нащадків. Тітка Віра згадує, що поруч із свекрухою вони проживали 27 років і що була вона людиною дуже доброю. Тепер жінка сама свекруха, і поруч з ними в одному дворі також проживає невістка. А взагалі вони з чоловіком вже і свекри, й тесті. Всі їхні п’ятеро дітей давно одружилися. Тож мають Віра Герасимівна з Іваном Івановичем вже тринадцять онуків і одну правнучку. Материнською мрією нашої героїні було, щоб усі сини і доньки створили сім’ї  і звели будинки в Рокитному. Дуже переживала, щоб не на чужині, щоб могла повсякчас бачити, чи добре їм. Так і сталося, як бажала ненька. Вона розповідає, що у житті здійснилися всі її мрії. Має жінка і велику родину, яку так колись хотіла, і була в неї улюблена робота в торгівлі, якій вона присвятила 32 роки життя та мала лише один запис у трудовій книзі. Довгих 32 роки після роботи в сільгосптехніці на Рокитнівському спецкар’єрі пропрацював і її Іван Іванович, який возив камінь, щебінь і відсів за кермом КрАЗа і БелАЗа. Важко трудився, що й казати. А вдома із дружиною вони завжди тримали велике господарство, допомагали дітям. Продовжують і сьогодні й хазяйнувати, й нащадків підтримувати. 
 Упродовж нашої розмови діти та внуки вітали Віру Герасимівну та Івана Івановича із золотою датою та маму родини з днем народження по телефону. У найближчі вихідні вони святкуватимуть цю подію у великому родинному колі. Зійдуться дочки й сини з сім’ями, приїдуть внуки-студенти. Тож радісного, теплого і задушевного їм святкування. А надалі міцного здоров’я й довголіття, щоб і діамантової дати діждали…
Валентина Кириловець.
Фото із сімейного альбому.