"Кому війна, а кому мати рідна" – ніколи не думав, що цей вислів стане настільки актуальним. Відправляючи сина в 2012 р. в армію, гордився тим, що виростив гідного захисника Вітчизни, адже із трьох сіл пішов служити тільки мій син!!! Всі інші здорові, молоді хлопці чомусь стали інвалідами... Відслужив, повернувся до рідного дому син-орел. Досі пам'ятаю це відчуття, коли пригорнув до серця змужнілого, вже дорослого сина. Складали плани, як ми удвох будемо орати, сіяти, бо змалку привчав сина любити рідну землю. Недовго залишався холостяком, знайшовши дівчину, яка зачепила його серце, одружився. Але недовго радів сімейному щастю, бо наче чорна хмара нависла над країною загроза війни. Коли оголосили мобілізацію, із 18 призовників забрали захищати рідну землю лише шестеро військовозобов'язаних. Серед них мій син. Забрали, незважаючи на те, що його новонароджена донечка була в реанімації, мовляв, якщо не піде, то ним займеться прокуратура. І де ж та прокуратура зараз? Чому не займаються тими дванадцятьма призовниками які "відкосили" від армії? Вони гуляють, веселяться в той час, коли наші хлопці півтора тижня голодні в дощ і заморозки спали під відкритим небом на полігоні біля Рівного. Tа ще й в центрі зайнятості, де син стояв на обліку, попросили повернути 300 грн., які переплатили йому, бо він, будучи в армії, не зміг з'являтись туди. І ще хотілося б сказати, що в наших військових є дуже погана звичка — таємничість, а невідомість, як кажуть, вбиває. Не знаєш, що й думати, коли дзвонить син і каже, що їх кудись везуть, а куди і навіщо ніхто не каже. Завмирало серце, коли дізнався, що їх повезли в Донецьк і жити почав від дзвінка до дзвінка. Cтавав на коліна і просив Бога, щоб повернув сина додому живим.
А там війна... Наших хлопців, які в армії протирали штани і автомата тримали тільки тоді, коли складали присягу, кинули як гарматне м'ясо проти озвірілих терористів, які пройшли не одну війну. І там зрада!!! Без бронежилетів, касок і в розтоптаних берцях молодих юнаків, які тільки-но вилетіли з-під батьківського крила, кинули на передову. 18 червня наші хлопці вчились стріляти з нової зброї, тоді падав дощ. Мокрий і голодний мій син освоював кулемета. Зрадник української армії колишній громадянин РФ (дуже сумніваюсь, що колишній) а тепер генерал-майор Юрій Борискін віддав наказ іти вперед. Не давши солдатам часу на сон, втомлених, повезли в напрямку Слов'янська.
19 червня – невідомість…, не знаєш, де твій син і що з ним, завмирає серце від розуміння того, що ти нічим не можеш допомогти, захистити. Допомагала тільки молитва. Ввечері пролунав дзвінок і під свист куль та звуки кулеметів син сказав: "Тату, ми, напевно, звідси не вернемось живими..." Що сказати синові, який подзвонив попрощатись? Сказав лиш одне: "Молися сину, Бог допоможе". І знову я на колінах просив Бога, щоб захистив наших дітей, телефонував священику, просив молитися за наших воїнів, яких послали на вірну смерть. Але Господь вивів їх з-під куль і вже об одинадцятій годині вечора вони повернулися на місце дислокації, правда, не всі… Там у Ямполі загинуло дванадцять військових, ще декількох взяли у полон. Син розповів: "Генерал дав наказ їхати в Ямпіль і займати оборону. Ми в'їхали, а там тиша, наче нікого й немає, на лавочках сидять люди, а виявилось, ми потрапили в засідку. Терористи вели прицільний вогнь, коли я побачив, що на мене наводять гранатомета, стрибнув у яму, зі мною ще двоє односельців, таким чином врятували собі життя. Бій тривав з 6 години ранку до 10 вечора, ми прорвались назад. Генерал взяв за наші життя 80 тис. доларів". Кажуть, генерала наші військові взяли в полон і більше нічого невідомо.
Я хотів би звернутись до всіх небайдужих людей: моліться! Моліться за наших синів, бо бронежилети і каски, звичайно, корисні речі, але лише з допомогою Господа наші хлопці вернуться додому. Слава Господу нашому! Слава Україні! Слава нації!
Батько солдата
Михайла Левченка.
с. Сновидовичі.