Уява дозволяє зблизька відчути війну через спогади нашої бабусі Надії, яка дівчинкою прожила війну на території теперішньої Польщі (народилася далекого 1938-го року). Подивитися на відомі із підручників події через призму дитячого світосприйняття дітей тих часів. Зовсім інша війна та окупаційні поневіряння відчуваються зі слів очевидців, учасників тих подій. Особливо, якщо такі свідки — найрідніші люди, які на той час були молодшими від нас. Як вони змогли пройти усі випробування? Дивує те, як деякі люди в однаково тяжких умовах проявляють себе жорстоко, інші — слабко, а деякі навпаки — мужньо. Незважаючи на біль і страх, показують приклади людяності та шляхетності.
А як би ми витримали такі випробування? Чи змогли б віднайти в собі мужність прийняти ту дійсність і попри труднощі гідно пережити той час? Ці, або подібні питання з’являються у нас в душі, коли дивимося у добрі очі нашої бабусі-дівчинки воєнної пори.
Дитинство її пройшло в селі Сухава Влодавського району Люблінського воєводства. В селі жили українці і частина поляків. До війни ворожнечі між людьми не було, жили дружно, трудились, молились, співали українських та польських пісень. А в часи війни, в часи німецької окупації стало багато біди. Польщу німці завоювали за місяць. Бабусиного батька та інших чоловіків німці відправили на роботу в Опольє.
У бабусі досі при спогадах про ті страшні часи тремтить голос: «Жили в бараках. Наших людей використовували на земляних роботах, вони копали траншеї. Їх били, годували супчиком з брукви, хліба давали шматочок величиною із сірникову коробку. Люди виснажувались, багато вмирало. В селі був дуже добрий староста. Діти знайшли у німців «боєприпаси», щоб наглушити риби у річці Влодавка. Двоє хлопчиків підірвались, інших німці розстріляли...
Одного разу німці зігнали всіх корів з села, їх мали переправити в Німеччину. Але сталося так, що одна жінка свою корову із стада почала гнати до лісу, що був недалечко. Фашисти стали стріляти по жінці, корови з переляку розбіглися до лісу, а жінці відстрелили руку. Старосту німці розстріляли...
Пам’ятаються ті страшні часи, коли фашисти людей вбивали в газових камерах Собібора, палили їх трупи в печах під землею. Від Собібору до Сухави – 15 км, і я досі відчуваю запах ядучого диму, яким тягло звідти...»
Вночі деякі люди палили багаття для захисту від диких кабанів, що рили людську картоплю. А літаки-бомбардувальники через ті багаття стали бомбити село. Це було так страшно! Люди тікали з будинків, матері з дітьми падали до землі. Рев тих літаків стоїть у вухах моєї бабусі ще й дотепер, хоча їй тоді було лише шість з половиною років. Деякі будинки горіли, було величезне полум’я. А наступного дня побачили глибокі ями від бомбової атаки.
Діти бачили повітряні бої в небі, німецькі літаки називали «юнкерсами», а радянські називали «яструбками», тобто винищувачами. Це було майже як в кіно. Один німецький літак з чорним шлейфом диму вибухнув десь у лісі, а радянський літак теж пішов у піке. Територія була окупованою, радянський льотчик спускався на парашуті, але фашисти з землі його розстріляли ще в повітрі. Селяни поховали його під високим деревом, через дорогу від церкви. В пілота на грудях були ордени та медалі. Його поховали в плащ-наметі. Через 58 років, під час відві-дин рідного села, бабуся ходила на те місце, але могили там вже не було.
У серпні 1944 року Сухаву звільнили. Діти з матір’ю і дідом ховалися у викопаному бункері, бій був вночі в урочищі «Бурок», де йшла дорога на Владаву. Летіли в темряві трасуючі кулі, вони світилися. Фашисти тікали, та один німець почав допомагати заганяти дідову корову, що перелякана втекла із хліва. Баба йому: «Тікай, тікай!», а він махнув приречено рукою: «А-а! Гітлер капут!». Передові частини ховали загиблих воїнів у братській могилі біля церкви.
«Пізніше, після війни, останки воїнів були перепоховані. Жителі ховали німецьких воїнів в іншу братську могилу. Ще в хаті розмістились радянські дівчата в солдатських формах. Зв’язківці кричали в навушники: «Тула», «Тула», проверка «Киев». За селом, у виритій землянці, розмістились навідники. Ми, діти, приходили до них в гості, носили смажену картоплю, яку вони замовляли нам замість американської тушонки, бо вона їм вже набридла, воїни по телефону давали сигнали про ворожі літаки. Казали напрямок і «Плі!». І зразу в небі розривались білі клубочки. Через Влодавку радянські бійці швиденько звели понтонний міст, який потім спалили німці. Пішли танки. Один танк поїхав просто до дітей, які скупчилися неподалік. Виліз із люка танкіст, засміявся, сказав щоб не боялись і покрутив дулом на всі боки. Далі поїхав визволяти Європу. Йшла піхота. Бійці були в скатаних шинелях навскоси з казанками. Жінки пригощали їх молоком
За селом хлопчики і дівчатка гралися. Хлопчики дівчаткам подарували гарні шматочки матерії на ляльки. Сказали: «Там лежать міни, ми вам ще нарвемо». Дівчатка дуже злякались, просили хлопчиків не чіпати мін, але вони не послухались. Одного хлопчика рознесло на шматки, а іншого на возі везли у Влодаву, але він помер у дорозі. Отака була війна...»
Живі, не вигадані спогади з життя моєї бабусі не зрівняються ні з якою книгою або кіно. Історія далеких подій її дитинства дає нам змогу прожити, бодай уявою це таке не схоже, на наше дитинство, в якому було дуже страшно, але яке було все ж дитинством. Хотілося б навчитися у дітей тих часів цінувати і любити Життя. Хотілося б і нам бути мудрими і мужніми, вміти у будь-яких умовах залишатися чуйними та добросердечними людьми із почуттями поваги до себе і до людей та бути гідними таких людей, як наша бабуся.
Андрій та Ольга ГОЛЬЦИ,
учні 11 та 7 класів Рокитнівської ЗОШ №3.