Коли ми вже накінець заживемо по-новому?

Мені Україна нагадує затхле законсервоване болото, яке нібито на словах і прагне перевтілитися у чарівне озеро, але нічого для цього не робить. Змінюється влада, уряди, персоналії, а позитивних змін навіть у рожевих окулярах ми не бачимо. Мені можуть заперечити, а як же Майдан Гідності, піднесення національного духу. Це справді так. Але й треба розуміти, що у згадуваних подіях брали участь лише близько 10 відсотків громадян, всі інші у кращому випадку їм співчували, а в гіршому їх кляли. Отакий ми  народ  українці. Ми нині заздримо своїм західним сусідам полякам, які за два десятиріччя побудували модернову європейську економіку, пам’ятаючи при цьому, в якому жалюгідному стані була Польща на початку 90-их років минулого століття. Це ж саме можна сказати про прибалтійські держави, Грузію. Чому ж ми топчемося на місці? Відповідь дуже проста – не можна йти вперед з оберненою назад головою. З цього приводу пригадалася коротенька історія. Всі рокитнівчани знають далеко не кращий зразок радянського монументального мистецтва – бетонну стелу з зображенням українського прапора, яка стоїть ліворуч приміщення відділення Укртелекому. Років десять тому я спостерігав дивну картину. Якийсь незнайомий бородань, напевно журналіст, можливо, навіть іноземець, прискіпливо хвилин з десять знімав дорогою відеокамерою зображення прапора. При цьому часто змінював ракурс зйомки, кидаючи погляд на сонце. Мене цей факт зацікавив.
Після того, як він попрямував далі, я ретельно оглянув зображення прапора. І тут побачив те, що так зацікавило незнайому людину. Через жовто-блакитну фарбу чітко виділявся знайомий обрис товариша Леніна, який, як я пригадав, у радянську добу десятки років спостерігав з цього місця за рокитнівчанами. Це дійсно символічно. Вочевидь, не буде перебільшенням сказати, що ми й досі живемо в радянській Україні в її дещо модифікованому вигляді: змінилися лише декорації та антураж, а зміст і логіка лишилися старими. Треба визнати, що по-справжньому суверенне становлення нашої держави так і не відбулося. Через те й маємо нині проблему Криму та Донбасу.
Наші люди дуже добре пам’ятають радянську ковбасу по два двадцять і геть забули про норильську пайку, про депортовані сім’ї, про кулі в потилицю, про Голодомор, про Гулаг. Україна ще й досі перебуває у полоні «цінностей» і спадщини радянських часів, що цілковито визначають спосіб мислення та менталітет великої частини населення і майже всієї політичної верхівки держави. Це і тотальна безпринципність, прогинання перед владою, підлабузництво, хамство, кумівство, блат, «показуха», брехня, невиконання обіцянок, корупція, страх перед будь-якими змінами, закритість, не мобільність, відсутність креативних рішень і т. п.
Між владою і народом глибока прірва. Ви думаєте, чого далеко не бідні люди, олігархи, бізнесмени, підприємці йдуть у владні коридори на голі посадові оклади. Перебуваючи на владних верхівках, легше наростити свій капітал. Відтак до влади на всіх рівнях стали приходити люди, що сприймають державу винятково як інструмент власного збагачення, по-народному  – дійну корову. Ніхто вже не сумнівається, за які гроші будуються найрозкішніші у Європі палаци, купуються найпрестижніші авто, маєтки за кордоном. «Капуста» заробляється на хабарах, відкатах, тендерах, державних закупівлях, скуповуванні державних активів за символічними цінами, «прихватизації», рейдерських захопленнях, «кришуванні», маніпуляціях з валютним курсом і т. п.
Неповоротка бюрократично-чиновницька система гальмує всі позитивні наміри, оскільки така ситуація її цілком влаштовує. А оскільки свого Леха Валенсу чи Вацлава Гавела, який би взяв всю відповідальність на себе, ми, на жаль, так і не виплекали, то наші справи зовсім кепські. Тим паче, що всі реформи наших посадовців закінчуються на тій стадії, коли вони починають врізати особисті матеріальні інтереси так званих «реформаторів».
Поглянувши на країни Балтії, Польщу, котрі досягли успіху, ви побачите: це сталося лише тому, що в них урядували еліти, які повністю розуміли принципи реформування, вважали їх своїми й хотіли запроваджувати. До цього ніхто не змушував, не підштовхував, вони самі так хотіли. В Україні цього немає.
А хто буде штовхати нашу місцеву владу проводити зміни? Ви скажете, партії…
Мене особисто від слова «партія» вже нудить. Адже, що таке партія на місцевому рівні. Це каста обраних людей, більшість з яких за своє життя  вже побували не в одній партійній організації, часто навіть у протилежних за ідеологією, головною метою яких крім розподілу партійної каси є «дерибан» посад у разі успішної виборчої компанії. Всі інші рядові члени партії, так звані «пішаки», які виконують всю чорнову роботу, у кращому випадку задовольняються об’їдками з панського столу. У нас на Рокитнівщині в усі часи регулярно функціонують на паперах від 30 до 50 районних осередків партійних рухів та громадських об’єднань. Де їхні ініціативи, звернення з тих чи інших подій, викривання зловживань, практична робота? У кращому випадку вони засвічуються на сторінках районки як великі доброчинці за два місяці до виборів. Ще правда деякі маргінали роздають ковбасу з сиром у центрі Рокитного, підпоюють сільський народ у день виборів, купують свідомість лісівників, організовують поїздки на Антимайдан. А після виборів ми, жителі району, зі всіма своїми проблемами, їм, партійцям, до одного специфічного, але всім нам рідного місця. Вони вже біля корита, а ми для них просто електорат. А тут, дивина та й годі, через деякий час у бідного чиновника на 4-5 тис. місячної зарплатні якось зненацька хатинка на два поверхи виросла, розкішне авто та приватизована земельна ділянка звідкілясь взялися.
Отже, чи можливі зміни на регіональному рівні без вказівки з печерських пагорбів, без значних фінансових вливань? Можливі, і я це спробую довести на одному прикладі. Чи звертаємо ми увагу на таке вже буденне для всіх явище як використання службових повноважень з метою отримання посадовцями незаконної вигоди від своїх підлеглих. Це ганебне явище з присмаком феодального архаїзму нам передала у спадок радянська доба, але чиновники не поспішають його позбавитися. Окремі керівники бюджетних організацій, закладів, державних установ, високопосадовці районного штибу напевне думають, що вони поміщики, а їхні підлеглі, а це переважно технічний персонал, їхні кріпаки. Інакше, як можна пояснити, коли у робочий час підлеглі своїм керівникам садять городи, викопують врожай, заготовляють сіно, дрова, виконують різноманітні господарські роботи на приватних садибах, проводять ремонти, будують хати і т. п. Це практично робиться на безплатній основі.
Для тих, хто не знає, що таке хабар, пояснюю: хабар — це незаконна винагорода матеріального характеру, тобто предмет хабара має виключно матеріальний характер. Хабаром можуть бути майно (гроші, матеріальні цінності), право на майно (документи, які надають право на отримання майна, користування майном або право вимагати виконання зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо). Отже, посадовці отримують неправомірну вигоду від відповідних послуг, оскільки одержують їх безплатно, чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.
Сигнали про такі зловживання йдуть з багатьох населених пунктів району. Але сьогодні зупинятися на персоналіях з етичних міркувань ми поки що не будемо. Такі факти людей обурюють і принижують, бо не кожному вистачає сміливості відмовити своєму керівнику, тим паче прогнівити. Ніхто не заважає цим же посадовцям домовлятися зі своїми підлеглими про допомогу, але вже у після робочий час і на ринкових умовах. Два роки тому на Радивилівщині з одного з директорів шкіл райсудом було стягнено 850 грн штрафу, який отримав незаконну вигоду від своїх підлеглих у вигляді просапки моркви. Але на роботі його так і залишили, хоча догану він отримав.
Ми просимо відповідні органи навести лад у цій сфері і раз та назавжди покінчити з цим ганебним явищем. Можливо, варто навіть запровадити у районі гарячу лінію для повідомлень такого характеру. А люди повинні зрозуміти, що їхня байдужість, мовчазність у таких ситуаціях породжує відчуття безкарності посадовців.
Нинішня соціальна модель на жаль бездушна і на перший погляд безперспективна. На владу і партії надія марна. Однак, їй можна протидіяти, подолавши інерцію, впливаючи на ті дрібні рішення, що з часом змінять загальну картину стагнації і зневір’я. Чим більше людей буде задіяно у цій благородній справі тим швидше очиститься держава, а нечисть відфільтрується. Здається, це складніше, адже потребує зусиль, часу, нервів, але інакше ми не виборсаємося з багна. Можна почати з елементарного: не гнути спину задарма на свого керівника, не засмічувати природу, не давати хабара даїшнику, не кидатися на ковбасу у підворіттях Рокитного під час виборів, не дозволити робити зі шкіл виборчі штаби, не відмовлятися від допомоги нашим воїнам, вимагати прозорості у земельних та тендерних питаннях, не вірити в те, що «бабло» неодмінно «побеждает зло». Іноді ж достатньо просто доброго слова чи справи. Це аж ніяк не утопічний сценарій, чи не так?
За дорученням
небайдужих людей

Юрій Хмельовський.