Країни кращої не треба

Холодними зимовими вечорами, зігріваючись теплим чаєм в Києві, я люблю переглядати фото з туристичних мандрівок. В такі моменти знову чекаю з нетерпінням літа, щоб піти в чергову подорож. Отож, цього року ми двома туристичними групами вирушили в далеку путь. Це були не Карпати, але підйомів там вистачало. Це було не море, але купатися нам було де. Там було все. Подільські Товтри! Вони зачарували нас із першого дня, бо ще довго всі ми будемо прокручувати в пам’яті ті моменти, коли  вперше побачили Бакоту. Краса неймовірна!
Нам, українцям, можуть cміливо заздрити інші народи, адже такими природніми багатствами похизуватися можуть не всі. Кожен день ми відкривали все нові краєвиди і щодня наша ейфорія від побаченого зростала. А що вже казати про знамениті фортеці, збережені до наших днів, в яких ти відчуваєш себе справжньою принцесою. Правда, замість сукні на тобі старенькі джинси та сорочка, а кросівки вдало замінюють підбори. Я все більше переконуюся в тому, що країни кращої не треба…
А чого варті наші люди! Наша Україна славиться не тільки гарними краєвидами, але і людьми, без яких не було б такої славної нації. Мене щодня все більше і більше дивував український люд. Такої душевної доброти я давно не спостерігала. Починаючи з місцевого бізнесмена, який у тяжку для групи хвилину, прийшов нам на допомогу. Коли були травмовані ноги, Володимир Будулай підвіз декотрих з нас на кращу дорогу, а потім раз за разом  повертався за рештою групи. Готовий був віддати мені свої кросівки, побачивши, що мої вже втратили будь-який шанс на існування. Найбільше шокує, що все це робилося по доброті душевній. Того дня ця людина добряче запізнилася на заплановану зустріч, заради нас, по суті чужих для нього людей. 
Я згадую добрі очі тієї бабусі, яка і огірками  нас пригостила, і помідорами, і хлібом із сіллю частувала, а банка молока – то була найбільша втіха для групи. Найприкрішим є те, що ти не знаєш чим віддячити таким світлим людям і, коли вони відмовилися від нашої допомоги по господарству, то сама собі я дала обіцянку, що хоча б у статті, але згадаю цих світлих людей, як приклад доброти. А скільки ж було сказано приємних слів за весь похід: «Хай вам Бог допомагає!», «Будьте здорові!», «Напийтеся хоча б води», «Візьміть хоча б яблучко на дорогу», – всі ці моменти у тяжкій дорозі, повірте на слові, так зігрівають душу. Ну, і хто з нами ще буде боротися за титул найкращого народу?

ДРУЗІ МОЇ З НАПЛІЧНИКАМИ
Кожен похід приносить для мене щось нове. У Подільських Товтрах я щодня раділа таким неповторним і прекрасним миттєвостям. Цьому мене навчила Олександра Єремейчук. Саме вона з першого дня намагалася закарбувати в пам’яті кожну мить, неначе боячись, що хтось зараз забере у нас цю красу і більше не поверне. З нею я прокидалася о п’ятій годині і бігла споглядати туман над водою. Разом ми рахували вночі зорі і вона показувала мені Велику та Малу Ведмедицю. Тільки Саша кожен день спілкувалася по-дитячому з сонцем, як із давно знайомим другом, щодня на світанку вітаючись і на заході прощаючись до завтра.
Ох, а яких джентльменів ми мали! Кожен із них поводився з нами, як із рідними сестрами. Вони допомагали нам у всіх бідах і завжди ділилися останнім. Чого вартий Олег Кались, який більшу половину походу носив по 2 наплічники, бо відчував у собі сили та мав велике бажання допомогти слабшому. А ще мене завжди веселив апетит хлопців. На таку роту приємно готувати, бо знаєш, що твою страву в будь-якому випадку точно з’їдять. 
Гріх не згадати наших керівників. Їхньому оптимізму можна лише позаздрити. Яка б ситуація не була – на устах завжди посмішка. Ось так раз і сказав один із керівників мудру річ, що якби зараз його життя закінчилося, то не було би жалю про пройдений шлях, адже було все: і світанки у горах, і багато подорожей, приємних зустрічей та всього-всього. Саме в той момент я замислилася над тим, а чи зможу я дати таку ж відповідь на це запитання? Не бійтеся і будьте сміливими, бо не дарма Іван Багряний писав: «Сміливі завжди мають щастя!».
Безперечно можна писати про кожного учасника походу, бо всі щирі та світлі особистості і якби я мала змогу написати довгу поему, то описала би кожного. А взагалі, скажу вам відверто, ми були командою. І, коли у когось щось боліло, всі, наче зговорившись, разом латали рани, а коли комусь було тяжко йти, або ж біль не давав змоги ступити, то розвантажували тяжкий наплічник і ділили продукти між собою, аби лише всі дійшли до кінця. Ось такі ми, друзі по наплічниках.

А ВСЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ….
Я і досі не можу повірити, що все закінчилося. І всі ті проспівані пісні, і прекрасні моменти я раз за разом зараз прокручую в пам’яті. Чи можуть дві неділі стати найкращими в житті? Можуть! Так, ми зморені, схудлі, а ще в нас купа мозолів та потягнутих м’язів. Так, у нас добряче згоріли носи, болять ноги, але це все не важливо, коли поруч вірні друзі. Не можна сумувати за тим, що закінчується. І якщо щось закінчується, то слід пам’ятати, що щось інше обов’язково розпочнеться. Я знову буду чекати з нетерпінням літнього сонечка, бо разом з ним одного дня ми відправимося у чергову нашу подорож. Ми ж не прощаємося, а просто кажемо: «До побачення!».
Софія Денисюк,
студентка Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, учасниця чергової подорожі рокитнівських туристів.