 Наближається день Ветерана (1 жовтня), це день ветеранів праці, війни, учасників бойових дій та ветеранів підпільно-партизанського руху. В Біловізькій ЗОШ І-ІІІ ступенів за участю педагога організатора Лілії Ушко для учнів було проведено лекції, на яких вони ознайомилися зі спогадами учасників підпільно-партизанського руху. Адже минули страшні кровопролитні роки, про які ми можемо дізнаватися з підручників та екранів наших телевізорів, але попри все, залишилися ще люди, які пам’ятають страх, смерть, ніби це було вчора.
Таких залишилося мало в нашому селі. Це Любов Сергіївна Примак (на фото), 1930 року народження, Марія Іванівна Кирильчук, 1925 року народження. У пам’яті цих людей ще з дитинства залишились спогади, яких не можна, навіть якби і хотілося, забути. Відвідавши Любов Сергіївну, ми почули розповідь про її дитинство під час війни.
«Тяжко, дітки, жилося, в школу походила всього місяць. Батька Сергія Кононовича Кушніра, забрали на фронт. Він цілий рік був десь за Ровном, потім перевели до Житомира, а їхали через Остки, і батько попросився заїхати додому.
Значить, прийшов додому, а в Параски Лєгоровни Дем’янчук хтось був з військових, не знаю, чи то бандерівці, чи хто інший, ми не розібрали. Вибігли, батька скрутили, роздягли і він сидів удома два місяці, бо ті десь йому сказали, як піде знову в армію, то уб’ють всю сім’ю. Він пішов у ліс, зробив стан і сидів там два роки.
Коли війна закінчилась, Шура (сільський голова) сказав, що хто ховається, чіпати не будуть. Батько вийшов і пішов в село, голова дав документ і той прийшов додому.
Страшно, дітки, було, ой як страшно. Баби Кабанчихи дочку Софію скатували, і Марину Монаровську також».
Я в Любові Сергіївни запитала: «Хто ж їх скатував?»
«А я знаю, дочечко, тут же ж і ті бандери ходили, і німці, і «совєтска власть», хіба можна було їх розібрати. Був у селі чоловік Михаль, так якісь прийшли, його вночі забрали, завели в ліс, і заперли в ліщину під коріння.
А ще було: привезли чоловіка до нас із Залав’я, привели і за стіл, посадили, а нам малим у другу хату сказали іти, ми посідали там прясти. Аж якісь прийшли, того чоловіка забрали, у ночви скрутили і спекли.
Бувало і таке, що не було що їсти. От Тося Євгенівна Кирильчук котенят поїла, лясковку їли (трава така), сушили жолуді, щавель. «Совєтска власть» худобу забирала, дядька Сидора вбили.
Бандери в сіножатку прийшли й 16 чоловік задушили за ніч. Комуністів давили страшно, стріляли усіх, хто їм помагав. Всього було, усе побачила за свого життя».
Після розповіді Любов Сергіївна заспівала:
Україно, Україно, ой, що з тебе діється,
Сидить ворог в твоїй хаті
Тай ще з тебе сміється.
Хай сміється, радується, довго це не буде,
Наша славна Україна самостійною буде.
З цими свідченнями ми ознайомили наших учнів, щоб вони знали про життя людей у часи воєнного лихоліття і водночас пишалися, що мають можливість поспілкуватися з ними, поки живі. Бо більшість свідків тих подій давно уже спочивають з миром, а разом з ними і всі їхні спогади та знання про події Другої світової війни.
Валентина Давидюк,
вчитель історії Біловізької ЗОШ І-ІІІ ст.
|
