Їм аплодувала вся велика родина!

Весілля бувають різні – скромні і не дуже, показово розкішні, навіть помпезні. Все залежить від вподобань, матеріальних статків та етичних принципів молодят та їх батьків. А ще бувають весілля душевні, трепетні, ніжні та хвилюючі. Так-так – це весілля золоті! Далеко не всім парам, які одружилися пів століття тому, вдалося зберегти теплі почуття, взаємну повагу і розуміння та, оглянувшись у минуле, з задоволенням констатувати, що життя прожите не марно – Боже покликання Людини на землі вони виконують по заповідях Господніх.
Однією з таких небагатьох подружніх пар, без сумніву, є сім’я жителів села Остки Василя Михайловича та Віри Іванівни Кушнірів. Рівно пів століття тому, 4 жовтня 1965 року, стали вони на рушничок сімейного щастя. Сказати це можна лише образно, бо ні весілля, ні того рушничка не було – часи були не прості, зайвих коштів для урочистостей ні у Віри Іванівни, ні у Василя Михайловича не було.
Віра Іванівна – наймолодша дочка фронтовика з Лісового, який не повернувся з війни. Батька свого не знала і ніколи не бачила, бо коли той ішов на війну, ще не була народженою. Як пам’ять про нього, береже «похоронку», в якій значиться, що батько загинув смертю хоробрих, захищаючи Батьківщину. Вона була найменшою в багатодітній родині і вже з четвертого класу пішла на роботу – пасла колгоспну худобу, а в п’ятнадцять стала дояркою колгоспу «Ленінським шляхом». Не балувала доля і Василя Михайловича. Сам він родом з села Рокитне. Після закінчення школи працював їздовим у тому ж колгоспі «Ленінським шляхом» аж до служби в армії. Після демобілізації влаштувався у будівельну бригаду тодішнього Рокитнівського ЛГЗ, де трудився аж до виходу на заслужений відпочинок. Багато довелося будувати, в тому числі і житло для переселенців з чорнобильської зони після всесвітньовідомої техногенної катастрофи. Мешканці Осток, навколишніх сіл, і навіть чимало людей за межами району знають його як неперевершеного майстра-пічника. Різних печей, грубок, камінів зроблено його руками тисячі.

Познайомилися вони у 1965 році. Зустрічалися недовго і вже через місяць офіційно оформили свої стосунки. Як виявилося міцні, надійні, фундаментальні – на все життя. Перші роки свого сімейного життя тулилися у старій тісній хатині, згодом власними руками побудували добротний будинок в Остках, в якому живуть і досі. Доля подарувала їм чотирьох дітей, яких Василь Михайлович та Віра Іванівна виховали чесними працьовитими, достойними людьми, котрих поважають односельчани та колеги у їхніх трудових колективах. Сини Віктор та Микола досвідчені водії, наймолодший син Леонід працює бригадиром у ТзОВ «Українська лісопереробна компанія», дочка Галина – медсестра терапевтичного відділення Рокитнівської ЦРЛ. Усі мають власні хороші сім’ї. А наші золоті ювіляри Василь Михайлович та Віра Іванівна гордяться одинадцятьма онуками та двома правнуками. Це найбільше багатство, заради якого варто жити на землі.
А тепер про саме весілля. Воно і справді було незвичайним, яскравим, багатим на найкращі емоції. Вітати ювілярів і відгуляти золоте весілля зібралася вся далека і близька рідня Кушнірів. Просторий двір їхнього обійстя ледве уміщав всіх гостей. Сценарій свята теж був чудовим, цікавим та інтригуючим. Повністю було дотримано всіх найкращих весільних традицій, панував тут і відповідний весільний антураж.
Тут же у дворі відбулася урочиста церемонія реєстрації шлюбу, яку провели відповідальні особи Сновидовицької сільської ради, молодятам було вручено спеціальне свідоцтво. Був і рушничок щастя, і спільний келих вина, і весільні обручки, і поцілунок, і весільний вальс, і коровай з написом «Золоте весілля», і подарунки, і вітання, і скандування: «Гірко!» і… Цих «і» не перелічити. Золоту пару приїхала привітати і зробити подарунки місцева та районна влада. Дуже прикрасив цей незвичайний захід вокальний ансамбль дівчат Сновидовицького будинку культури під керівництвом художнього керівника цієї установи Людмили Масовець, яка дуже професійно впоралася ще й з обов’язками тамади. До речі, вона цього дня святкувала і свій особистий ювілей. Була сучасна музика, запальні танці, в яких наші молодята показали, що у них ще вдосталь пороху у порохівницях – Василь Михайлович може ушкварити сучасного танцю незгірш молодих, а Віра Іванівна кружляла у танку молодь, яка їй у внуки годиться. А коли почалися співи частівок під баян, вона зірвала аплодисменти присутніх, взявши в руки ударний музичний інструмент та продемонструвавши довершене ним володіння.
Розповідь про незвичайне весілля була б не повною, якби не згадати про святкові столи, накриті для гостей просто у дворі на фоні золотої осені. Що можна сказати щодо асортименту і якості наїдків, якими частували господині свята гостей? Якщо коротко, то таке – столичні ресторани просто відпочивають, нервово покурюючи збоку. Широким був простір для вибору і для любителів солодощів та напоїв різної міцності. Вистачало всього того, що і робить свято святом. А воно вдалося якнайкраще, самі Небеса покровительствували йому – на небі протягом дня не було жодної хмаринки, жодний порух вітру не потривожив гостей і молодят незвичайного весілля. Золотому весіллю – золотий день золотої осені.
Під час вітальних промов, тостів всі бажали молодятам відсвяткувати ще й діамантове весілля, а були такі, що і платинове. Що ж, вони варті того. Приєднаймося і ми до цих побажань!

Леонід ІЩУК.
Фото автора.