Соборність 22 січня 1919-го: міфи та реальність

Досить поширеною в історичній науці серед дослідників є думка, що хід історії – незворотній. Певні паралелі можна прослідкувати і сьогодні, згадавши події української історії 97-річної давнини. За останні сто років змінилося багато… Однак, сьогодні, як і 97 років тому, суспільству і країні бракує основного – соборності.
Ідея соборності українських земель має глибоке коріння. 22 січня 1919 року ідейно не стало чимось новим в площині українського державотворення. Злука ЗУНР з УНР хоч була декларативна, але її суть виходила з наступних мотивів: потужна регенерація соборницької ідеї в умовах розпаду Австро-Угорської та Російської імперій, утвердження по обидва береги Збруча української державності; нагальна потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань; гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль з відстоювання українських інтересів на Паризькій мирній конференції.
Ще за рік до проголошення ЗУНР члени Української Парламентської Репрезентації не мали чіткої позиції та стратегії як і щодо шляхів формування державності в Галичині, так і щодо кінцевої мети – створення суверенної національної держави. Але чи не був проблиском у цій справі виступ майбутнього президента галицької республіки Є. Петрушевича в віденському парламенті 19 грудня 1917 р.? Напевно орієнтир був взятий вже тоді, враховуючи зміст виголошеного: «галицькі землі – інтегральна частина української київської держави IX-XIV ст.», а «галицький нарід і досі має сильне відчуття спільности і єдності з усім українським народом».
Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Галичини на реалізацію права самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній державі.
Таким чином, 1 грудня 1918 року, коли в Києві ще існувала влада гетьманату, у Фастові повноважені делегати ЗУНР підписали так званий передвступний договір з Директорією УНР про державну єдність, задекларувавши цим майбутню злуку українських держав в одну державну одиницю.
Не дивно, що В. Винниченко у своїх спогадах визнає, що ініціатива соборності виходила саме від керівництва ЗУНР, а не від Директорії: «Директорія охоче прийняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас, що український народ по обидва боки Збруча має бути навіки однині злитий в одне ціле й разом боротись за свою долю, яка б вона далі не була…».
Процес об’єднання УНР і ЗУНР перейшов в практичну площину з початком січня 1919 р. Зокрема, 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР проголосила у Станіславі (Івано-Франківськ) Акт злуки (державного об’єднання). 16 січня 1919 р. у складі державної делегації ЗУНР керівник західноукраїнської дипломатичної служби відбуває до Києва, де об’єднання ЗУНР і УНР уже оформлюється офіційно, за всіма канонами міжнародного права.
Згодом галицька делегація була запрошена на святкову вечерю, організовану Січовими Стрільцями. Зранку 19 січня вона взяла участь у святкуванні Водохрещення на берегах Дніпра, протягом наступних днів зустрічалася з керівниками УНР, партійними лідерами інтелігенцією Києва.
Зближення двох частин України здійснилося остаточно 22 січня 1919 року, коли на Софіївській площі у Києві прилюдно і в присутності представників інших держав делегати ЗУНР обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР.
22 січня увійшло в історію, як день Соборності України. Було проголошено, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна». Після злуки, відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано у Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР), єдиним гербом став «тризуб» замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на блакитному полотні.
Матеріали фондів Центрального Державного архіву Вищих Органів Влади та Управління (ЦДАВО) саме так окреслюють святкування події 22 січня у Києві: «З самого ранку місто прийняло урочистий вигляд, будинки було прикрашено національними прапорами, на балконах були повішені коври й полотна з українською символікою. Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софіївську площу прибрано старовинними гербами України й Галичини. По всій площі до стовпів було прибито різні герби української землі й плакати. В 11 год. ранку на площі під звуки музики почали виходити українські військові піхотні частини, артилерія й самострільні команди… За військом зібралась велика кількість народу, котра до початку свята заповнила всю площу й сусідні вулиці. Багато вилізло на дерева для того, аби звідти краще побачити торжество. Почали поволі приходити різні делегації й учні зі шкіл разом з вчительським персоналом. Поділом місць для делегацій і всім церемоніалом урочистості завідував артист М.Садовський… Коло колони проти Софіївського Собору стали: члени Трудового Конгресу на чолі з тимчасовою колегією, делегація від Галичини і Буковини, старшини українських галицьких полків й члени Національного Українського Союзу.
О 12 год. із Софіївського Собору на площу вийшли і зайняли місця духовенство із хоругвами… Під час цього здалека було чути поклики «Слава!» в честь членів Директорії, котрі під’їхали до площі на автомобілі… і скоро члени Директорії на чолі з головою Винниченком зайняли свої місця. Військовий оркестр зіграв національний гімн.
Л. Цегельський від ЗУНР оголосив грамоту Української Національної Ради про об’єднання Західної Української Республіки з Великою Східною Україною. Під поклик «Слава!» посол Л. Цегельський передав грамоту голові Директорії Винниченкові, після чого другий член Галицької делегації Олесницький зачитав ту саму грамоту на французькій мові.
Коли читання було закінчено, численне духовенство на чолі з архієпископом Аганітом відправило молебень з проголошенням многоліття Директорії, вільному українському народові й війську та вічної пам’яті тим, що загинули за визволення рідного краю. Потім військо, народ й делегації, що брали участь в урочистому святі, з співами національних пісень і під звуки оркестрів пішли рядами по Володимирській вулиці до міського театру, де повинно було відкритись засідання Трудового Конгресу».
Таким чином, акт 22 січня став виразом єдності українських земель в мілітарно-правовому і морально-політичному аспекті. Проте слід визнати, що практичного об’єднання не відбулося. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР і ЗУНР відкладалося до скликання установчих зборів об’єднаної України. До того ж існування окремих урядів і армій цілком закономірно розходилось з певних причин та особливостей. Адже землі ЗУНР і Наддніпрянщини мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості тощо. Творці об’єднання української держави не змогли виробити певні правові, нормативні, адміністративно-управлінські механізми його реалізації. Слід підкреслити що, не останню роль в цій проблемі посідав зовнішній фактор, адже дві частини України стали безпосереднім об’єктом зазіхань різних політичних блоків та держав. Це, у свою чергу, створювало низку проблем та унеможливлювало спільну боротьбу українських сил.
З прикрістю повчальними залишаються і сьогодні для України рядки столітньої давності Голови Директорії УНР С. Петлюри: «Лише скоординованою акцією обох частин – «наддніпрянців» і «галичан» можна було досягнути ідеалу державної самостійності. Цієї скоординованості не було в самому початкові боротьби».

Сергій БОГДАНЕЦЬ,
головний спеціаліст з питань взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи апарату райдержадміністрації.