Двічі «афганець» у двох іпостасях

Герой нашої розповіді Микола Тимофійович Кузьмич народився 11 травня 1959 року у славному селі Рокитне. Серед своїх однолітків нічим особливим не вирізнявся, жив, як і всі сільські хлопчаки, звичайним сільським життям – вчився, ганяв м’яча, допомагав по господарству, збирав лісові дари, на які таке щедре Полісся. Всього і не перелічиш – сільське життя насичене і багатогранне. Якихось грандіозних планів на майбутнє не будував. Після закінчення восьми класів місцевої школи вступив до тодішнього Рокитнівського СПТУ-7. Отримавши будівельну професію та середню освіту, сподівався працювати за фахом на радість собі і людям. Але, як це часто буває, доля не тільки вносить корективи у навіть найреалістичніші плани, а й міняє їх радикальним чином. Так сталося і в житті Миколи Кузьмича.
У 1977-му році був призваний до лав армії. Служив в Одеському військовому окрузі у бригаді зв’язку. Служба йшла добре і наближалася до завершення, але почалися відомі події в Афганістані, які внесли крутий злам у життя солдата, якому до демобілізації було рукою подати. Проте, Микола, зваживши всі «за» і «проти», вирішив продовжити військову кар’єру і був направлений командуванням у місто Десна Чернігівської області для навчання у школі прапорщиків. Благополучно закінчивши школу і отримавши звання прапорщика, повернувся у свою військову частину для подальшого продовження служби. Микола в цей час вже знав – доведеться випробовувати свою долю в пекельному Афганістані. У лютому 1980 року було сформовано вузол фельд’єгерсько-поштового зв’язку, до складу якого потрапив і прапорщик Микола Кузьмич. Довга дорога до «Афгану» в просторі, виявилася напрочуд швидкою в часі. Літаком тодішнього Аерофлоту його було «перекинуто» до Ташкента, а звідси військово-транспортним у Кабул. Зустріли місцеві партизани, які організували перевезення новоприбулих автомобілями до місця постійної дислокації.
Розпочалися важкі військові будні на війні, у якій не було ні лінії фронту, ні передової – небезпека чатувала з усіх сторін. Можливо, не всім зрозуміла роль фельд’єгерсько-поштового зв’язку в армії, зокрема на війні. Вона наступна. Це забезпечення прийому, обробки і доставки всіх видів кореспонденції, яка надходить на адресу штабів та яка виходить від них. Здійснюється частинами та підрозділами фельд’єгерського зв’язку і органами військово-поштового зв’язку, об’єднаними в єдину систему ФПС. Стратегічна мета ФПС –  забезпечення надійного керування військовими частинами та підрозділами. Робота вкрай важка й небезпечна. Доставка всіх видів кореспонденції військам була пов’язана з постійним ризиком – літаки, гвинтокрили та БТРи, якими вона доставлялась по території Афганістану, були під постійними обстрілами бойовиків. Тож серед бойових побратимів прапорщика Миколи Кузьмича були болючі втрати. Та все ж, доля була прихильною до нього, і з честю виконавши свій військовий обов’язок, через рік він повернувся живий і здоровий до Одеси.
Проте, це був лише його перший етап бойової біографії в Афганістані. Прослуживши з 1981-го року по 1986-ий у бригаді ППО (протиповітряна оборона), він знову був направлений до Афганістану. На цей раз служити довелося у 254-ому окремому радіотехнічному полку особливого призначення (армійська розвідка). Служба надзвичайно важлива і відповідальна, адже на війні хто володіє інформацією – володіє становищем. Доводилося постійно стежити за ефіром, перехоплювати переговори командирів душманів, які оперативно направлялись військовим перекладачам для дешифрування і перекладу на російську мову. Ця інформація надавалась командуванню, яке, знаючи плани ворога, приймало потрібні рішення і планувало ефективні бойові операції з мінімальними втратами зі свого боку. Скільки людських життів було збережено завдяки таким хлопцям, як прапорщик родом з Полісся, Микола Кузьмич! Хоча й самим довелося нести непоправні втрати. Дуже важкою була втрата бойового побратима-земляка, мешканця Старого Села Івана Павловича, якого Микола добре знав і підтримував дружні стосунки. У його особистому архіві зберігається фото осиротілого ліжка Івана, яке по загибелі господаря було завжди охайно заправлене і прикрашене букетом простих польових .квітів. Проте, мабуть, під щасливою зорею народився Микола – прослуживши майже до початку виведення радянських військ з Афганістану, і цього разу повернувся неушкодженим та у доброму здоров’ї до Одеси в штаб округу, де у пункті управління начальника розвідки Одеського ВО прослужив до 1993 року. Після розвалу СРСР почалися руйнівні процеси в українській армії, наслідки яких ми пожинаємо сьогодні, і Микола Кузьмич звільнився зі служби. Проживає у рідному селі Рокитне, займається підприємницькою діяльністю.
Щороку 15 лютого, в день виведення радянських військ з Афганістану, він обов’язково приїздить в Одесу, яка стала для нього рідною, на традиційні зустрічі бойових побратимів, яких у нього дуже багато. Не зрадить традиції він і у лютому 2016-го року.

Леонід ІЩУК.
Фото автора та з особистого архіву Миколи Кузьмича.