Піввіку на сторожі здоров’я своїх земляків

Саме стільки часу свого життя завідувач Вежицького ФАПу Максим Онуфрійович Гребеневич віддав служінню найдорожчому скарбу кожної людини – її здоров’ю та самопочуттю, працездатності та можливості радіти всім принадам земного життя.
А почалося все у вже далеких 70-их роках минулого тисячоліття. Закінчивши у 1966-му році школу у рідному селі Переходичі, він вступив до Рокитнівського медучилища. Такий вибір життєвого шляху у молодого хлопця був невипадковим – з молодих літ серйозно хворів його батько, якому Максим хотів бути надійною опорою і допомогою. Очевидно, на рішення піти в медицину вплинули і поради рідної сестри, яка була однією з перших випускниць нашого славного Рокитнівського медучилища. Зрештою, не так важливо, що було вирішальним фактором у цьому виборі, головне –  він був вірним.
По закінченню медучилища молодого спеціаліста було направлено у село Глинне на посаду завідувача місцевого ФАПу. Проте працювати тут довелось не довго. Лише через два місяці роботи його було призвано до лав армії. Відповідальність і дисциплінованість молодого солдата були оцінені начальством – після закінчення навчального підрозділу у місті Горький, був командиром будівельного взводу у Підмосков’ї. Швидко минули роки служби і Максим повернувся на рідне Полісся. Знову у село Глинне на доармійську посаду. Пропрацювавши тут приблизно рік, був переведений на аналогічну посаду у село Вежиця, з яким назавжди поєднав своє життя і в якому й досі, незважаючи на пенсійний вік, стоїть на сторожі здоров’я своїх односельчан. Тут створив сім’ю, приріс душею до цього куточка унікальної поліської землі. Скільки за цей час було недоспаних ночей, скільки пережито, скільки людських болів і страждань пройшло через його серце! На прохання автора цієї публікації пригадати якісь кілька фактів з його професійної біографії, які вкарбувались у душу найдужче і вразили б читача, Максим Онуфрійович, трохи подумавши, відповів: «Знаєте, такі факти й епізоди є прозою діяльності будь-якого сільського медика, з них і складається все його професійне життя. Всього довелося побачити. Особливо важко було за відсутності дороги з надійним покриттям до Вежиці – з Рокитного швидка допомога приїде не швидко, якщо доїде взагалі. Доводилось регулярно приймати пологи, іноді, за ускладнень, рятуючи життя і немовлятам, і породіллям. Одного разу викликана мною бригада лікарів у примітивних умовах нашого ФАПу робила кесарів розтин жінці при народженні дитини. Рідко яка ніч минала у ті часи спокійно, без викликів і тривог. Звик ставитися до цього як до звичайних трудових буднів і якоїсь героїки у своїй роботі не бачу».
Невеличкий колектив медичних працівників Вежицького ФАПу, очолюваний Максимом Онуфрійовичем (тут є ще патронажна медсестра та санітарка) сумлінно трудиться і цілком справляється зі своїми професійними обов’язками та навантаженнями – проводять амбулаторний прийом, виконують призначення лікарів, поспішають на виклики. Дякуючи колосальній медичній практиці і відповідальності завідувача, вдається завжди бути на висоті в різних ситуаціях. Так було і так буде надалі, проте керівника дуже непокоять проблеми, притаманні нині всій українській медицині, однією з яких є відсутність медикаментів та багатьох вакцин проти різних хвороб. У результаті є невакциновані діти, що може викликати повернення хвороб, які вважаються нині переможеними, і цілі їх епідемії. Відсутність елементарного фінансування створює чимало проблем, про які і говорити смішно, починаючи з придбання віника чи банки фарби для ремонту приміщення ФАПу, яке у післявоєнні часи служило колгоспною конторою, до звичайної ручки. Іноді доводиться купувати все це за власні кошти.
Проте у переддень медичного працівника хочеться говорити не про труднощі, які, без сумніву, є тимчасовими, а про тих людей в білих халатах, яким ми щоденно довіряємо своє здоров’я, здоров’я своїх дітей, батьків і близьких, на яких покладаємось, надіємось і сподіваємось. Одним з таких людей і є завідувач ФАПом поліського села Вежиця на Рокитнівщині Максим Онуфрійович Гребеневич. Низький уклін йому за трудову звитягу від вдячних земляків!

Степан ТЕРЕЩУК.
Фото Валерія КУЗЬМИЧА.