Берегині

На злуці рік святилище богині.
Такі сади, що важко проминать.
Гойдаються на вербах Берегині,
Протослов’янські родичі наяд.
                           Л.Костенко

Напевно кожному, принаймні хоч раз за життя, пропонували розв’язати таку задачу на логічний ланцюжок: 3 доньки, 3 мами, 2 внучки, 2 бабусі, 1 правнучка, 1 прабабуся – скільки усіх? І починались підрахунки, а їх насправді 4, саме так, як на цьому фото – 4 покоління Берегинь одного роду. Їх четверо, а подумайте – як багато вони уособлюють. Для історії – ціла епоха. Для родини – чотири покоління.
Словопедія пояснює: «Берегиня – та, або те, що оберігає родину, її домівку, майно, тощо. Коли вірити міфології, сім’ю створила жінка, яка виконує одну з головних ролей – берегині домашнього вогнища».
Як  не пройнятися глибокою повагою і любов’ю до жінки-матері? Вона дала нам життя (тепер, ставши матір’ю, добре знаю, в яких муках народжується нове життя). І з того моменту плекає, ростить, як ніжний паросток, в теплих долонях, несе нас по життю. Ці шкарубкі, але ніжні мамині руки вміли не тільки пестити і гладити голівку немовляти – вони невтомно снували мовби човники ткацького верстака – то вишивали рушники, макатки (так вона називала картини), килимки. То в’язали карунки, якими потім  прикрашали ті ж рушники, наволочки, підзори, вікна. То вирізували витинанки, що звеселяли полички мисника. То майстерно крутили веретено, намотуючи тоненьку щойно зсукану рівну нитку. А ще бувало, що  ця срібляста нитка намотувалась на колесо коловоротки, що дзижчала поруч, приводячись в дію ритмічними натисками маминої ноги. І в той же час блакитні очі обсипали мене зорями любові. А над усім цим ще й пливла ніжна пісня, в якій для мене все було живе, кольорове – старенька верба полоскала свої віти-коси у воді, зелені продовгуваті листочки ворушились від подиху вітру, чиста прозора водичка тихенько дзюркотіла, небо було чисте і блакитне, десь високо в гіллі щебетала невидима пташка…Ця жива картина з маминої пісні закарбувалася в моїй уяві і пам’яті на все життя.
Пройшли роки. Змінились часи, звичаї, побут. Від мами естафету роду прийняла я – передала своїй доньці, вона – своїй. Усвідомлюємо, скільки потрібно сили, енергії, бажання і вміння, щоб пронести цю чашу, до країв наповнену любов’ю, ніжністю, терпінням, потом, кров’ю, сльозами, майстерністю і мудрістю наших предків, і не розхлюпати, не розгубити, не втратити ні краплинки, та ще й умудритися доповнити новими, «сучасними» скарбами, не осоромити роду свого, не втратити гідності, як це споконвіків робили наші мами – наші Берегині, наші Богині.
Уклонімось нашим матерям. Поцілуймо їхні натруджені руки, Зазирнімо в очі, подякуймо і попросімо пробачення за свою неуважність і вічний поспіх.
Тамара Станкова.