Схід нашої країни знаходиться в полум’ї справжньої, хоч і ніким неоголошеної війни, нав’язаної нам зовні дуже «дружньою» і «братньою» країною. Якби це цинічно і блюзнірськи не звучало, мета будь-якої війни – знищувати противника. Така її нелюдська філософія. Але найстрашніша вона тим, що забирає життя цивільних людей – жінок, стариків і, що найжахливіше – дітей. «Ніякі багатства світу не варті сльози дитини», – казав класик російської літератури Федір Достоєвський. А кровинки – тим паче.
З охопленого війною Донбасу потяглися сотні, тисячі біженців в інші регіони країни. Не важко уявити становище сімей, які з дітьми, без речей повсякденного побуту, одягу, харчів, а часто-густо і без грошей та документів, рятуючись від війни, вирушили в невідомість. Більше пощастило тим, в кого є родичі  у спокійних областях. А як бути тим, у кого знищені оселі і їхати нікуди?
Саме в таке становище потрапила багатодітна сім’я Карпенків зі Слов’янська. Їх будинок було зруйновано під час бойових дій, а на руках семеро неповнолітніх дітей. Що робити? Проте світ, як кажуть, не без добрих людей. І волею долі ця сім’я потрапила на нашу благословенну Рокитнівщину. Як це сталося?
Мешканцю Синіжева Василю Васильовичу Колодичу зателефонували знайомі з Донецька і запитали, чи може він прийняти багатодітну родину. Чоловік не довго радився з сім’єю і прийняв однозначне рішення, яке продиктувала йому його християнська совість – допомогти знедоленим. Кому, як не йому, батьку десятьох(!) дітей розуміти становище, у яке потрапила ця родина. Здзвонилися, сконтактувалися, домовилися і через кілька днів Василь Васильович зустрів гостей з Донеччини у Рокитному на залізничному вокзалі, які прибули потягом Київ – Львів. Хоча Василь Васильович мав вільний будинок по вулиці Ювілейній у Рокитному, який запропонував прибулим, проте його потрібно було належним чином облаштувати – зробити хоча б мінімальний ремонт, створити умови для більш-менш комфортного проживання багатостраждальної сім’ї. І він звернувся за допомогою до голови районної ради Руслана Дубовця. Як розповів господар, він був приємно вражений розумінням цим керівником становища і дієвою швидкою допомогою. Влада мобілізувала підприємців, бізнесменів, які жваво відгукнулися та охоче виручили всім необхідним – коштами, одягом, меблями, побутовою технікою, харчами і створили потрібні умови для проживання багатодітної родини. Не залишились осторонь віруючі, сусіди, котрі допомогли і допомагають хто чим може. «Ми ні в чому нині не відчуваємо нестачі, – каже мама сімейства Оксана Карпенко, – і щиро дякуємо рокитнівчанам за гостинність, розуміння нашої біди, підтримку та співчуття».
Звичайно, як би не було добре в гостях – дома все-таки краще і сім’я планує повернутися у Слов’янськ, як тільки там стабілізується становище. Нині це місто звільнене від терористів, але дуже постраждала його інфраструктура. Школа, у якій навчалися діти Карпенків, теж зруйнована, тож не виключено, що на навчання вони підуть 1 вересня у Рокитному. Глава сімейства Михайло Іванович планує найближчим часом з’їздити у Слов’янськ, щоб оцінити становище і свої перспективи на повернення додому.
А поки що сім’я звикає до поліського життя. На час нашого візиту до Карпенків двоє старших дівчаток разом з місцевими дітьми пішли до лісу за чорницями, найменша дитинка мирно спала. Тож на фото, яке ми пропонуємо вашій увазі, сім’я не в повному складі, проте зі своїм благодійником Василем Колодичем (у центрі).
Леонід ІЩУК.
Фото автора.