Стрімко плине час. Усе менше залишається живих свідків тих буремних років Великої Вітчизняної війни та добровільних захисників Вітчизни — колишніх партизанів і підпільників. На їх зміну приходять нові покоління людей, які вирішують нові життєві завдання і проблеми, беруть на себе відповідальність за долю народу й розвиток державності. Незмінною залишається історія, написана кров’ю і потом. І той, хто не знає історичної істини або ж намагається її переписати, не має Батьківщини, не є патріотом свого народу. Держава, її народ і, особливо, молоде покоління мають знати правду історії, вшановувати своїх героїв, загиблих і живих, які не за повістками чи мобілізацією об’єднувались у тилу ворога в партизанські загони і ставали на смертний бій з окупантами. Першими почали активно діяти проти гітлерівців партизани, яких очолювали С. А. Ковпак та С. В. Руднєв. З’єднання ковпаківців прославилося своїми героїчними рейдами по тилах ворога із Сумщини до Брянських лісів, з Брянських лісів до українського Полісся, з Полісся до Карпат. Прославленому партизанському ватажку Сидору Артемовичу Ковпаку двічі присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Але найбільш активно діяли партизани на Рівненщині. У серпні 1942 року сюди прибув десантний загін спеціального призначення під командуванням Д. Медведєва. Через місяць недалеко нашого села Борове в лісовому масиві десантувалася група розвідників Генерального штабу Радянської Армії на чолі із старшим лейтенантом Д. Узденовим. Вони провели велику розвідувальну і диверсійну роботу в тилу ворога. Проте найактивніше і більш планомірно народні месники області почали діяти, коли з Великої землі на початку січня 1943 року прибула оперативна група на чолі з В. Бегмою. За наказом Українського штабу партизанського руху в розпорядження цієї групи з партизанського з’єднання О. Сабурова, яке на українське Полісся прибуло з Брянських лісів, було передано загін «За Батьківщину» під командуванням І. Федорова. У загоні було понад чотириста партизанів. У північних районах області оперативна група встановила зв’язки з усіма народними месниками, що діяли тут самостійно, організувала підпільні партійні комітети. Чимало боїв з окупантами відбувалося на території нашого району. Взимку 1942 року, коли гітлерівські вояки рвалися до Сталінграда, народні месники загону «За Батьківщину» із з’єднання О. Сабурова розгромили гарнізони німців на залізничних станціях Остки і Томашгород. А на півночі району партизани з’єднання С. Ковпака провели бій з карателями біля села Кам’яне. Тут у бою з окупантами загинув командир Глухівського партизанського загону Петро Голуб. Його останки поховано на сільському кладовищі. На початку 1943 року було сформовано з місцевих жителів партизанські загони ім. Дзержинського та ім. Котовського, які очолили І. Галицький та П. Плесконосов. Пригадую той радісний день, коли на партизанському аеродромі на Дубницьких хуторах у сусідній Білорусії загін ім. Дзержинського одержав новенькі автомати, кулемети, протитанкові рушниці, міномети, боєприпаси та вибухівку. Зброю було доставлено на літаках з Москви. Кожний партизан, одержуючи зброю, давав клятву не шкодувати свого життя в боротьбі з окупантами, щоб швидше звільнити рідну землю від ненависного ворога. Вже через кілька днів на грунтових дорогах і залізниці Рокитне-Олевськ пролунали перші вибухи. Було підірвано дві автомашини з карателями і військовий ешелон. Відзначалися в проведенні цих диверсій партизани загону Федір Скалига, Бронік Цибульський, Яків Кек, Микола Яценко та інші. Влітку 1943 року на територію району прибули партизани загону ім. Кармелюка Героя Радянського Союзу В. Яремчука, які розмістилися в лісі між селами Сехи та Глинне. Їх доставили на літаках з Москви. Першу свою диверсію вони провели на залізниці біля Томашгорода. Трохи пізніше в лісовому масиві в урочищі Ковалі неподалік села Березове розмістилося партизанське з’єднання ім. Боженка (командир Рудич, комісар Майстренко). Тут вони збудували землянки, викопали колодязь. На цій партизанській стоянці майже щорічно збираються колишні народні месники району, щоб відзначити свято — День партизанської слави. У роки фашистської окупації на залізничній станції Остки діяла підпільна група, яку очолював черговий по станції Григорій Цюра. Він тримав тісний зв’язок з місцевими партизанами, допомагав у проведенні диверсій на залізниці. Групу було викрито і її учасників фашисти розстріляли. Г. Я. Цюру посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Земля Рокитнівщини густо полита кров’ю її захисників та мирних мешканців. Були спалені окупантами Старе Село, Кам’яне, Будки-Кам’янські, Борове, Нетреба та інші хутори і села. Та ніщо не могло зупинити народних месників у боротьбі з окупантами та їх посібниками. 6 січня 1944 року партизани загону ім. Дзержинського разом з військами Радянської Армії брали участь у визволенні смт Рокитне від окупантів. За бойові дії в тилу ворога десятки народних месників району нагороджено орденами і медалями. Ордена Червоного Прапора були удостоєні командир загону ім. Дзержинського Іван Галицький та комісар Григорій Коваленко, командир диверсійної групи Кирило Кузьмич, а ордена Леніна — командир диверсійної групи Василь Самосюк та інші. Партизани пишаються тим, що у важкий для нашої країни час свідомо, за покликом серця і розуму, взяли до рук зброю і, ризикуючи життям, вступили у смертельний бій з окупантами. Що ж допомогло партизанам вистояти в нерівній боротьбі з окупантами? Командир партизанського з’єднання, Герой Радянського Союзу О. М. Сабуров відповів так: «Безмежна відданість Батьківщині і особиста мужність партизанів. Але при всіх цих неодмінних умовах і особистих якостях треба було мати зброю і боєприпаси, виробити свою партизанську тактику і мати свій надійний тил. Усім цим забезпечила держава… Наш добрий і гордий народ ділився з нами всім необхідним, став нашим невичерпним резервом, звідки ми всю війну діставали бойове поповнення і величезну моральну і матеріальну підтримку». Відомий український кінорежисер Олександр Довженко про народних месників писав так: «Партизани — це ті сини України, перед якими знімуть шапки цілі століття, якими будуть гордитися цілі покоління, складатимуть про них думи і пісні…». На закінчення хочу від імені президії районної ради ветеранів війни і праці привітати всіх колишніх народних месників зі святом — Днем партизанської слави, побажати доброго здоров’я, щастя, радості в житті на довгі роки.
Андрій ГРЕЧКО,
колишній командир диверсійної групи партизанського загону ім. Дзержинського, полковник у відставці, почесний ветеран України.
Стрімко плине час. Усе менше залишається живих свідків тих буремних років Великої Вітчизняної війни та добровільних захисників Вітчизни — колишніх партизанів і підпільників. На їх зміну приходять нові покоління людей, які вирішують нові життєві завдання і проблеми, беруть на себе відповідальність за долю народу й розвиток державності.
