Батько

До сільського кладовища йшов однорукий дідусь. Ступав обережно, бо і бачить він уже погано. Та сьогодні поминальний день і не піти на кладовище він не може, не має права.
Знайомою стежиною підходить до могили. Погладив рукою вже стертий напис, перехрестився, прошепотів молитву. Гірка сльоза в котрий раз зірвалась і впала в суху могильну траву. Тут, під цим могильним горбиком, лежать троє: мати, батько, сестра.
– Пробачте, рідні, – вже в котре за своє життя він говорить тут. Пробачте, що не вберіг вас, не заступився, бо сам був далеко в той грозовий воєнний час. А вас ніхто не захистив, не вберіг вашого життя, коли над вами лісовий кат заносив сокиру.
– Страшна смерть, страшні часи. Болить, калатає серце, не гояться рани, хоч і минуло так багато часу. Та пам’ять в серці вічна.
Стоїть старенький, сивий ветеран війни, інвалід 1 групи Іван Пилипович Пехотін біля могили своїх рідних. Легенький весняний вітерець розвиває сиве волосся. І, немов уві сні, бачиться йому все його нелегке, пошматоване війною життя…
На його молодість припали грозові воєнні роки. В 1941 німці силоміць визволили молоду українську націю для робіт у Німеччину. Не минула ця участь і його. Та зумів він темної ночі з-під Львова втекти. Тиждень пробирався додому, боячись знову потрапити в лапи німців.
Призвали на війну його в 1943 році. Воював на 2 Білоруському фронті під командуванням генерала Рокосовського в інженерно-саперному батальйоні 46 стрілецької дивізії генерал-майора Борщова. Перший свій бій приняв на Віслі під Варшавою. Перше поранення отримав в м. Чеханово (Східна Прусія). А тяжке поранення – в бою за місто Шверін.
Першу свою солдатську нагороду — медаль «За отвагу!», одержав за тяжкий кровопролитий бій за м. Штеттін (Німеччина). Були й інші нагороди, але першою він пишається особливо.
Дев'ять місяців пролежав у військовому госпіталі в м. Шверін, де після декількох операцій ампутували руку. А вже в мирний час, у 80-ті роки, довелось проходити свою офіцерську службу його зятю у тих же місцях. І, мабуть, так самому Господу було завгодно, що в тому госпіталі, де він лежав, в мирний час у 1986 році була школа для дітей військових, у ній довелось навчатись п'ять років його онучці Русланочці. А їздила до школи за тридцять кілометрів з м. Вісмара. З того самого міста, де його бойові товариші в 1945 чекали відправки на пароплавах до Японії. Та радість звістки про закінчення війни відмінила ту подорож.
Ось такі його фронтові дороги. Вісім місяців не дожив ти, батьку, до 70-річчя Великої Перемоги. Лежиш на кладовищі в с. Осницьк поряд зі своєю дружиною. Хай вам земля буде пухом, а ми, ваші діти, онуки і правнуки, будемо вас завжди пам'ятати.

Віра Терещук,
член Національної спілки журналістів України.