Про те, як наш народ згуртувався у надскладний для країни час, я буду переповідати своїм онукам. Нещодавно почула вислів про те, що війни вічними не бувають. Як же українці чекають, як благають про припинення кровопролиття на сході.  А найважливіше те, що пересічні громадяни  допомагають наблизити перемогу військовослужбовцям, докладаючи колосальних зусиль. Кажуть, що всі випробування нам даються для чогось. Тож нинішнє, яким би тяжким воно не було, також треба витримати, перенести, пережити. І те, з яким достоїнством це робить більшість людей, вражає і приголомшує. Моя чергова історія про підтримку наших бійців. Я обіцяла, що буду досить стриманою і кроткою в описанні того, хто надав чергову допомогу. Тому дотримуюсь слова і скажу лише, що надійшла вона від православних церков району. Напередодні поминальної Дмитріївської суботи православний священик звернувся до нашої Ганни Ковальчук з пропозицією  доставити бійцям на передову хліб і продукти, освячені під час поминального Богослужіння. Пізніше Ганна зізнається, яку душевну радість вона відчула від цієї пропозиції. А коли трохи згодом довідалася, що до святої справи долучилися всі храми Рокитнівщини, які лише знали про організацію акції (так я її називаю за власним бажанням), то взагалі почувалася піднесеною. У суботу, 1 листопада, з самого ранку, громадська активістка разом з Віктором Охремчуком організували людей і транспорт, побували у церквах району, зібрали освячені харчі, отримали благословення священиків. Таким чином вони виконали лише частину покладеного на них завдання.

Друга у ті дні здавалася майже непосильною, адже продукти треба було доправити на передову і при тому найближчим часом, щоб нашим бійцям усе дісталося цілим, свіжим і непошкодженим. Та оскільки все діялося з благословення Божого, то й вирішилося, як належить. За лічені години працівники СТО (власники: Ганна Ковальчук та Ігор Богданець) посортували продукти. Діючи оперативно, злагоджено і з бажанням, хлопці ще й додавали при цьому, що треба годувати свою армію, аби не довелося чужої. До продуктів із поминальної служби також додали передачу від пенсіонерів Степана Ковальця з дружиною (раніше вони перераховували на армію 1000 грн). Цього разу Степан Петрович та Тетяна Сергіївна презентували бійцям дві ковдри, мішок картоплі, банку сала і банку помідорів. «Ми даємо, бо в нас є», — кажуть чоловік з дружиною. А Степан Володимирович при цьому бідкається, що й сам пішов би воювати, якби молодший…
… У далеку дорогу взяли на себе відповідальність їхати брат Ганни Ігор Богданець та підприємець Євген Коваль, який прийняв пропозицію про поїздку без роздумів і відмов. Коли ж радилися стосовно того, куди і кому завезти продукти харчування, на допомогу прийшов голова районної ради Руслан Дубовець. Руслан Олександрович знав про перебування в Рокитному воїна АТО Олексія Трубілка, який проходив на той час реабілітацію після поранення. Поспілкувавшись з Олексієм, прислухалися до його порад і у вівторок, 4 листопада, вдосвіта відправилися у відоме селище Піски, що неподалік Донецького аеропорту. Їхали через зелений коридор, Олексій телефонував по блокпостах — і так добиралися. Наших земляків супроводжували бійці Добровольчого українського корпусу (ДУКу). Рокитнівчани зустрілися з легендарними «Кіборгами». Їм, військовослужбовцям 95 аеромобільної бригади, та бійцям добровольчого корпусу наші земляки і роздали привезене. Кажуть, їх зустрічали з радістю,  вдячністю і міцними обіймами…
… Вони усвідомили, де були, тільки коли поверталися назад. Усвідомили, що неподалік свистіли кулі, стояла російська артилерія, що проїхали понад дві тисячі кілометрів, що виконали свій обов’язок до кінця, бо отримали на нього благословення святих отців…
Вдома на них чекали рідні, а якщо по правді, то вони і не знали, що їх чоловіки відправилися у найгарячішу точку України… За хлопців переживала і молилася Ганна Ковальчук. Вона ж і сама збиралася їхати, але цю відповідальність взяли на себе чоловіки.
Кожного разу, коли я пишу про справу, якою займаються наші громадські активісти або, як їх називають, волонтери, не перестаю захоплюватися цими людьми. Не буду перераховувати їх імена, вони вам добре відомі, дорогі читачі. Вони не потребують слів похвали, і навіть забороняють писати їх на свою адресу. Однак у цьому матеріалі я все ж висловлю думку, яку виношую вже давно. Кажуть, що зі словами треба бути обережною. Але коли заходить мова про  рокитнівських волонтерів, з якими я побувала на полігоні, у поранених бійців і людей, які підтримують армію матеріально, я кажу, що готова покласти за цих людей руку на Біблію, настільки чесно, відповідально і добросовісно ставляться вони до своїх обов’язків. І головне, що роботу їм вдалося організувати так, що в них повірили тисячі. Радісно, що ця добра справа набирає обертів.
Хочу висловити також захоплення своїм районом, своєю Рокитнівщиною. Не раз міркую, що якби на державному рівні так організовували справу, як у нас в районі — жаданий мир запанував би вже давно...

Валентина Кириловець.