У ці Великі Страсні дні, мої читачі, мені хотілося б об’єднати в одній статті кілька хвилюючих усіх нас тем. До роздумів про схід і захід, мир і милосердя, духовність і добро мене, як і кожного сьогодні, спонукали події в країні. Сьогодні ми вже просто не в силах думати і говорити про щось інше, ніж про ситуацію, яка склалася. Так, дякувати Богові, нам ще немає чого грішити. У нас тихо і мирно. І про це я з радістю повідомляю своїм знайомим із інших регіонів України. До того ж, вважаю, що спокійна обстановка на Поліссі є і нашою з вами заслугою, оскільки народ ми не войовничий, миролюбний. Дбаємо передусім про хліб насущний. До роботи маємо велике бажання. Гостинністю своєю славимося. Тому й шукали люди з інших місцевостей у всі часи, а зокрема і в непевні, прихистку на Поліссі. Рятувалися у нашому краї в роки голодомору, у війну. Їдуть і тепер. Нещодавно прихистила Рокитнівщина мешканців Криму. А ще раніше і спокій, і умиротворення, і життєву пристань знайшли люди з різних країв у Вежицькому Будинку милосердя. Серед  підопічних закладу є, зокрема, жіночка з Підмосков’я, двоє харків’ян, а у власній сім’ї директора закладу проживає дівчинка з Луганщини. І до всіх тут однаково гарне ставлення, всі тут рівні, нікого тут не ображають і не принижують. А приблизно місяць тому Будинок поповнився іще одним мешканцем. Про Станіслава Ребєннікова сьогодні, наші читачі, мені хотілося б повідати вам детальніше.
Хоча, якщо по правді, то  маємо про Стаса не так вже й багато відомостей. Знаємо точно, що місцем народження хлопчини, згідно з документами, є Рязанська область Російської Федерації. Дитині виповнилося лише рік з половиною, коли п’яний батько з неймовірною жорстокістю побив сина, тим самим покалічивши його на все життя. У Станіслава так і залишилися неповносправними рука та нога, а ще через удари в голову у хлопчика постраждав зір. Як і коли він потрапив в Україну? Достеменно не відомо. Припускають, що приблизно у дошкільному віці, бо в школу пішов уже на Запоріжжі. У цій південній області хлопець  виховувався і навчався в різних державних закладах (здебільшого інтернатах) до 18 років. Далі місіонери взяли його у дитячий будинок сімейного типу, в якому Стас проживав, доки на півдні країни не зчинилася заворуха. У тривожні березневі дні його прийомні батьки розшукали через засоби масової інформації директора Будинку милосердя Рокитнівщини і попросили, щоб хлопець переїхав на проживання до цього благодійного закладу. Отримавши згоду, вони зібрали  Станіслава в дорогу, посадили на поїзд до Рівного, де по прибуттю його зустріли добрі люди і провели до Вежицької маршрутки. Через кілька годин він добрався  до пункту призначення…
У Вежиці йому сподобалося одразу. Він легко влився в нову сім’ю. Завдяки товариській вдачі знайшов з усіма спільну мову, подружився з дівчатами. Мешканці та персонал Будинку милосердя в свою чергу полюбили Стаса за його доброту, за привітну посмішку, якою він так і сяє. А ще хлопець ніколи не відмовляє в допомозі, з бажанням береться до будь-якої роботи. Тому йому і не сумно, тому і звик швидко до всього та всіх. 30 березня Станіслав Ребєнніков відзначив на новому місці своє 25-річчя. За віком, здавалося б, ще зовсім молодий, проте пережити встиг вже чимало. Однак, незважаючи на всілякі перипетії, хлопець не озлобився на світ, він навпаки шукає у всьому позитив. А головне має добре серце і віру в Бога, Якому дякує за хороших людей, яких він, росіянин за національністю, зустрічає упродовж життя в Україні.
… Після розповіді про Станіслава та розмови з ним, вкотре розмірковую про  директора Будинку милосердя Валерія Кузьмича, про обраний ним шлях, його життєвий подвиг. Пишаюся  нашим духовним і Божим поліським краєм, в якому народжуються такі люди. Та хіба тільки я? Нашим милосердям захоплюються на тому ж Сході держави, де небайдужі західняки (як нас називають) розшукують тих, хто потребує захисту і підтримки. Голова однієї із держадміністрацій Луганщини так і сказав Валерію Мусійовичу, коли він усиновлював дівчинку Каріну, що жителі заходу вражаюче духовний народ. Щедрістю і безкорисливістю поліщуків неодноразово захоплювалися працівники сиротинців і реабілітаційних центрів півдня та сходу країни, куди  наші земляки з північних населених пунктів завозили продукти харчування у неміряній кількості. А буквально днями на Рокитнівщині побували представники реабілітаційних центрів для наркозалежних з Донеччини, для яких мешканці району зібрали близько чотирьох тонн продуктів харчування, а окрім усього оплатили ще й дорогу. Приїжджі східняки не приховували своєї вдячності і подиву такою жертовністю. То чому вони не можуть повірити, що ми гарний народ? Чому після всього продовжують називати нас бандерівцями? Чому не перестають боятися і не хочуть любити? Чому вірять у те, що їм нав’язують? Чому закривають очі на правду? Ми знаємо, що у ній важко розібратися і що у кожного вона своя. Але ж наша правда,  підкріплена реальними вчинками. І це найкращий аргумент.
Валентина Кириловець.