Віка вразила мене так само, як вражає всіх людей, які спілкуються з нею - своїм оптимізмом, відкритістю, щирістю та добротою. Своєю жагою до життя, мужністю, силою волі, вмінням долати життєві негаразди вона дає надію тисячам наших співвітчизників, які сьогодні потребують допомоги.

На сьогодні в Україні понад два з половиною мільйони людей з обмеженими можливостями. Кожен вісімнадцятий українець – інвалід. Злиденне життя, дискримінація та довічне «матрацне» ув’язнення. Що це - міф, народжений скаргами хворих людей, чи жорстокі реалії? До недавна в нашій державі існували такі умови, коли відмовитися від хворої людини було набагато легше, ніж опікуватися нею. Проте, є люди, які стають для інвалідів надією та опорою, а найголовніше – родиною. Саме ними стали працівники «Будинок милосердя Рокитнівщини». За словами його засновника, Валерія Кузьмича, що на сьогодні ми є свідками того, що настає час уваги та поваги до неповносправної людини, чиє існування робить наше суспільство добрішим, толерантнішим, зрештою, цивілізованим суспільством. Саме на це скеровує нашу владу Президент України Віктор Янукович. Це власне і є новий підхід до вирішення проблем людей з особливими потребами. 

Назавжди бути прикутим до ліжка чи довіку не бачити сонця – кожен з них по-своєму ставиться до вироку лікарів. Одні опускають руки, інші створюють картини навіть без їхньої допомоги, інші чекають, поки хтось кине їм рятівний круг, а ще інші вчаться плавати, здобувають «олімпійське» золото... Саме такою є моя співрозмовниця – Сафінська Вікторія. Розпочинаю нашу розмову з найболючішого – батьків. 

– Я від народження - інвалід. В мене вроджене захворювання кісток – «недосконалий остеогенезис або вродже¬на крихкість кісток». За своє життя пережила близько шістдесяти переломів, пересуваюся на інвалідному візку. Через мою хворобу, від мене відмовилися, залишили... Із самого дитинства я завжди мріяла лише про одне – будь-що дізнатися, хто моя мама, зустрітися з нею. Мені на¬справді нічого від моїх батьків не треба, я просто хочу зустріти¬ся з ними... – повторювала Вікторія. – Виховувалася спочатку в Львівському будинку дитини, а потім до повноліття в інтернаті для дітей-інвалідів в м. Цюрупінську Херсонської області. Нас там проживало більше двохсот чоловік. В основному – діти-«відказники». Коли підросла, навіть писала батькам, але відповіді так і не отримала. Знаете, я їх давно вже вибачила. Треба любити всіх, прощати, хоч як важко буває на це зважитись. 

– А як ти, Віко, потрапила до нас, на Рокитнівщину?  

– Моя подруга Наталя з якоїсь газети дізналася про «Будинок милосердя Рокитнівщини». Спочатку поспілкувалися по телефону з директором Валерієм Мусійовичем, а потім він приїхав до нас в гості. Коли запитав в мене, чи поїду я з ним, було дуже лячно. Адже чужа сторона, інші люди, звичаї. Спочатку приїхала в гості, а потім вирішила, що тут, в далекому поліському селі, буде мій новий дім. 

– Розкажи нам про твою нову домівку. 

– Я, уявляєте, після переїзду навіть поправилася. Живу в одній кімнаті з подругою, у якої немає ки¬стей рук. Іноді жартуємо, що я - її руки, а вона - мої ноги... Вишиваю, в’яжу, читаю, почала писати вірші. Поставила собі за мету добре вивчити українську мову, а то раніше розмовляла російською. Люблю доглядати за папужками та кішкою Масянею. Проте, найбільша моя любов – це комп’ютер. Скажу прямо – добре мені в Будинку милосердя. Валерій Мусійович відноситься до нас по-батьківськи (сміється), коли-небуть може й посварити. Адже ми – сім’я!  

За словами Валерія Кузьмича, коли таким дітям виповнюється вісімнадцять років, держава дає офіційний запит батькам на відмову від дитини і їхній дозвіл на всиновлення. На Вікторію такий документ існує. Проте, вона ні на мить не полишала надії віднайти свою рідню. «Ми розшукали адресу, – розповідає Валерій Кузьмич. – І розпочалося тривале телефонне спілкування, із сестрою Віки та дядьком, а потім її запросили приїхати до Львова, щоб поставити всі крапки над «і». Через двадцять три роки після свого народження Вікторія приїхала до рідного міста, щоб познайомитися зі своєю родиною, які залишили її в пологовому будинку, дізнавшись про діагноз дитини.  

Варто сказати, що наскільки прохолодним було знайомство Вікторії з родичами, настільки ж теплим було прощання.  

Звичайно, цю історію ми розповіли не для того, щоб когось за¬судити чи виносити вердикт, хто знає, які були обстави¬ни, що змусили батьків відмовитися від рідної дитини, просто хочемо застерегти тих матерів, які опинилися у подібній ситуації: не покидайте своїх дітей, прийміть цей хрест, і Господь вас не покине. Адже рано чи пізно за все у житті доведеться відповідати перед власним сум¬лінням і перед Господом Богом. Піклуйтеся про своїх дітей, щоб колись вони не сказали так, як сказала одна наша вихованка: «Я перестала вірити в добро...». 

Готуючи цей матеріал, мені ж хотілося б, щоб доля Вікторії, її ставлення до життя, її живий розум, бажання бути частиною суспільства, стали прикладом для багатьох тих, хто втратив надію та зневірився, хто сьогодні ізольований від світу та людей