Схиляюся перед нашими рокитнівчанами, які у цей тяжкий для країни час згуртувалися, об’єдналися і надали армії  колосальну допомогу. Щоразу, коли ми звітуємо перед районом про надходження на Благодійний рахунок та про спрямування коштів, розмірковую про те, як у нас все продумано і організовано. Як відповідально ставляться до всіх питань, що стосуються наших бійців, громадські активісти. А те, який патріотизм, свідомість і розуміння проявляють мешканці району, не перестає вражати. Це стосується як збору продуктів, так і грошей. У кожному номері ми пишемо про людей, вчинки яких варті захоплення. Отож, сьогодні чергова історія.
Так сталося, що з Валентиною Романенко ми зустрілися у переддень професійного свята освітян. Тому, їй, педагогу з багаторічним досвідом, висловлюємо особливу повагу як з цієї нагоди, так і з приводу самої зустрічі. Як вже неодноразово траплялося, до Ганни Ковальчук зателефонувала людина і запропонувала допомогу, попрохавши прийти за зазначеною адресою. Завітавши до жінки, ми були вражені її гостинністю, інтелігентністю, щедрістю. Валентина Андріївна пожертвувала на потреби бійців району тисячу сто гривень. На запитання, що спонукало її це зробити, жінка відповіла: «Мені дуже хочеться, щоб Україна була незалежною, щоб ніхто на неї не посягав, щоб не гинули хлопці. Мене турбує існуюча несправедливість. Чому у верхах і далі розкрадаються гроші? Чому наші бійці голі і босі? За що вони вмирають? Мені дуже хочеться їм допомогти, як матері». Відповідь достойна і вичерпна. Однак на цьому наша розмова не завершилася, ми попросили Валентину Андріївну розповісти трохи про себе. Про хороших людей завжди хочеться довідатися більше.
Отож, народилася жінка на Хмельниччині. Довгий  час проживала в Острозі. Після школи вступила на фізико-математичний факультет Рівненського педінституту, після якого її направили на роботу в Рокитнівський район. Вона розпочала свою трудову біографію в Карпилівці, продовжила в Масевичах і працювала там аж до виходу на пенсію. Сьогодні її 73. У неї дорослі сини, які завжди мали потяг до знань, дуже добре навчалися як у школі, так і вузах. А мати цьому тільки сприяла. «Те, що буде у вас в голові, ніхто не вкраде», — казала вона. А окрім цього, виховувала їх хорошими людьми. Чоловік Валентини Андріївни помер, коли хлопці були малими. Вони виросли, закінчили вузи. Створили власні сім’ї. Старший Руслан здобув три вищих освіти. Проживає в Києві. Молодший Артур мешкає в Сполучених Штатах. Обидва брати вільно володіють англійською, мають достойну роботу. Вони — гарні сини гарної матері. Не забувають її, провіду-ють, допомагають. Тож, Валентина Андріївна рада і комусь допомогти. Вона, як і всі ми, мріє про перемогу нашої армії, мир і спокій. Заради цієї святої справи жінка і зробила свій вже не перший внесок.
 Валентина Кириловець.
Фото автора.