Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!

Найбільше, чого усі ми потребуємо сьогодні, чого прагнемо і за чим тужимо, то це за істинною людською добротою. За такою, яка у сучасному світі притаманна, на жаль, далеко не всім. Яка стає дедалі рідкіснішою чеснотою. Але, коли вже Бог посилає тобі таких непідкупно щирих і світлих людей на життєвому шляху, їх пам’ятаєш завжди. До них тягнешся, біля них заспокоюєшся, від них черпаєш  позитив, і сам, здається, стаєш кращим.  Від них же йде своєрідна благодать. А коли таких людей не стає, ще довго не віриться, що вони відійшли вже назавжди…
Присутність Анатолія Терещука відчувається ще ніби повсюди. У нашому селищі, на сцені районного будинку культури, у його рідній музичній школі, якій він присвятив незмінних тридцять років життя… Ось так підходиш до закладу і, здається: зараз він зустріне тебе своєю звичною непідкупною посмішкою, розпитає, як справи, поцікавиться, що в родині. Він же знав усіх і всі знали його, бо в Рокитному Анатолій Маркович народився, у Рокитному завжди й жив (з тією лише різницею, що народився у селі, мешкав у селищі). Він був ще  нашим вчителем,  а потім вчителем наших дітей.  Талановитий, працьовитий, творчий. Обдарований музикант, чудовий педагог, прекрасна людина. З дитинства закоханий у мелодії, пісні, звучання різних інструментів. Він став одним із перших вихованців і випускників рідної музичної школи. Викладачі Анатолія Терещука до цього часу згадують, як він любив музику і баян, на якому вчився грати. Яким був старанним і здібним, з якою снагою освоював нові інструменти. Вже будучи викладачем, він вмів грати на всьому. І яка музика звучала у його виконанні! Торкався він клавіш рояля чи акордеона, чи струн гітари, чи підносив до уст тромбон… 
Після навчання у музичній школі Анатолій Маркович виявив бажання розвиватися і вдосконалюватися, а відтак займатися улюбленим видом мистецтва професійно. Він вступив на музично-педагогічний факультет Рівненського педінституту, здобув вищу освіту і повернувся в рідний Рокитнівський район, щоб розпочати свою творчу діяльність. Притому, прибув на рідну землю вже із другою половинкою, з якою разом навчався, а потім до останку днів ділив із своєю Ольгою Василівною любов до музики і ніс разом з нею цю любов дітям. У перші роки трудової біографії Анатолій Терещук працював у рідній Рокитнівській середній школі №2, в Карпилівській і згодом в Рокитнівській першій школах. Після цього, розпочинаючи із далекого 1989 року, він упродовж трьох десятиліть навчав вихованців районної дитячої музичної школи грі на найрізноманітніших інструментах. А викладаючи, грав сам. Колеги із захопленням згадують, яким він був віртуозним музикантом! Як вмів на слух відтворити будь-яку мелодію! Як йому вдавалося передати настрій мотиву! У Анатолія Марковича був дар вводити людей у той стан музики, яку він виконував: хотілося плакати — коли грав щось сумне, і танцювати або співати — коли веселе. Він і сам писав музику, робив аранжування, складав пісні. Вони звучали і продовжують звучати на концертах у музичній школі, на різних районних заходах, їх виконують учні загальноосвітніх закладів. Ім’я Анатолія Терещука золотими літерами вписано в історію розвитку музичного мистецтва Рівненщини. Він видавав власні збірки, був членом обласної спілки композиторів. Стільки-от заслуг в однієї, на перший погляд, зовсім звичайної людини. Він бо ж і тримався завжди просто та скромно, і цим ще більше притягував до себе оточуючих. Його любили, здається, всі: колеги, вихованці, батьки за безмірну доброту, за щирість і справжність. «Ми дуже важко переживаємо його втрату, адже це була людина широкої душі, яка ніколи нікого не образила навіть поглядом, — розповідають про Анатолія Марковича у музичній школі. — А ще він був Чоловіком, Батьком, Дідусем, Колегою і Викладачем справді з великої літери».
Ми всі глибоко сумуємо за нашим добрим і світлим Анатолієм Терещуком. Але найбільше, звичайно, рідні. З дня, коли його не стало, минуло два місяці. Відтоді Ольга Василівна ще не переставала плакати. Він же залишив про себе тільки найкращі спогади. Вони у всьому: у дітях, у внуках, у його музиці, у кожному куточку домівки, адже все вмів, все хотів, про все дбав. Був надійним чоловіком і справжньою опорою. Безмірно і безмежно любив дочок, які, дякувати Богові, успадкували від нього з дружиною талант до музики і які після навчання в музшколі  так само здобули вищу музичну освіту. Старша Мирослава певний час працювала викладачем вузу. А молодша Аліна, ще будучи студенткою, відправилася на роботу в Туреччину. Обдарованим, трудолюбивим і наполегливим людям повсюди відкритий шлях до успіху. Дівчина зарекомендувала себе як здібний фахівець, як з часом і її старша сестра. Тож їм обом запропонували постійну роботу у музичній сфері цієї країни. Там українки зустріли свої долі, народили дітей і проживають по сьогодні. Вони талановиті піаністки, які дають уроки музики дітям сонячної Анталії і грають самі. До них щоліта їздили в гості батьки. Анатолій Маркович надзвичайно любив Україну. Йому припала до душі і рідна земля його внуків — Туреччина, в якій він доволі активно проводив своє дозвілля. Давав концерти в консульстві, катався на велосипеді гірськими дорогами, бавився з дітьми дочок…
Під час цьогорічної поїздки, на жаль, сталося непоправне лихо. Анатолій Маркович пішов із життя зовсім раптово, через серцевий напад. А до того він ніколи й не прислухався до свого головного органу. Жив, працював, насолоджувався кожним днем і навіть не помітив, як вже раніше переніс на ходу інфаркт…
Йому було трохи за шістдесят. Ще б, як кажуть, жити і жити. Але приходить та підступна пора, коли людина змушена полишати усіх і все, що любила. І відтоді починає жити в пам’яті, серцях і думках усіх, кому була дорога, і в добрих справах, які творила…
Валентина Кириловець.