Його душа полинула до Бога

Він був справжнім інтелігентом – Людиною з великої літери, яка не образить навіть поглядом. Вперше Анатолій Парамейчук завітав до редакції газети «Новини Рокитнівщини» з проханням надрукувати його вірші в нашій газеті. Зізнаюсь, мене це не просто вразило, мене це приголомшило. Житель столиці обрав саме нашу скромну районку, яка йому дуже сподобалась. Його ж вірші заслуговували на публікацію у відомих літературних всеукраїнських виданнях. Згодом Анатолій Феодосійович співпрацював з відомими співаками, котрі його поезію перетворювали у пісню і виконували перед тисячами глядачів на великих сценах.
Анатолій Парамейчук став поетом, будучи вже на пенсії. Проте, перш ніж взятися за ручку, він, як людина з математичним складом розуму (за фахом інженер), досконало вивчив усі віршовані розміри, опрацював масу теоретичної літератури, яка вчить правильно писати поетичні рядки, тому кожне його речення – це шедевр…
Поезія Анатолія Парамейчука легко піднімається до струн душі кожного читача і влучно потрапляє в найпотаємніші її закапелки. Анатолій Феодосійович своїм аналітичним розумом зумів не лише «осідлати Пегаса», але й вміло управляв ним стежками літературної творчості. Його вірші, які він надсилав чи приносив нам, були завжди досконалими, витонченими. Здавалося, як можна поєднати звичайні, прості слова в таку вишукану і неповторну поезію.
Наче ще зовсім недавно ми спілкувалися з Анатолієм Феодосійовичем в редакції під час зустрічі літераторів нашого краю… Він лише на трішечки зайшов до редакції і відразу ж поїхав у с. Дерть, де на нього чекала дружина. Він за неї дуже хвилювався, а саме того дня повертався з Києва. Вона для нього була усім – і музою, і другом, і щирою порадницею. Ми ж думали, пощастило жінці, адже таких турботливих і відданих чоловіків дуже мало.
Лише тепер стало відомо, що в той час його дружина Ніна Степанівна була дуже хвора і саме тому його турбота, яка змітала все на своєму шляху, була виправдана, бо його обраниця потребувала його допомоги. Він не лише це розумів, він постійно намагався бути поряд.
Родом з Вінниччини, Анатолій Парамейчук працював після закінчення інституту на будівництві нашої «варшавки» і саме тоді познайомився з такою гарною дертянкою, без якої жити більше не міг. Разом з Ніною вони виховали доньку. Дівчина закінчила інститут іноземних мов і доля закинула її аж до Німеччини. Там Оленка створила свою сім’ю, там народила двох донечок, там проживає і нині.
Анатолій Феодосійович розповідав про їхнє з дружиною «туристичне» життя, адже вони упродовж року трохи мешкали в Києві, потім на кілька місяців їхали до доньки в Німеччину, на літо обов’язково повертались у с. Дерть, звідки дружина родом, а на осінь знову вирушали до столиці.
Більше не поїде… 20 вересня минає сорок днів... Тепер навіки залишився тут, лежить поряд з білокорими берізками та стрункими височезними соснами в поліській землі… Тепер ми зможемо лише прийти у місто мертвих, щоб принести на його могилу квіти. Ми можемо йому розповідати про усе, що відбувається довкола, пожалітись і розказати про свої болі… Лише не можемо побачити ніжного теплого погляду лагідних очей, почути його слова розради та підтримки… Тепер він розмовляє з Богом: молиться за своїх рідних і близьких, згадує своє життя на землі…
Безжалісна смерть на 66-му році життя забрала його, залишивши сум і біль дружині, доньці, внучкам. Частинка їхнього серця відірвалася і полинула з ним у потойбіччя, у світ спокою миру і світла, адже там є Бог…
Смерть А. Ф. Пармейчука – надзвичайно тяжка і непоправна втрата для його рідних, близьких, знайомих. Добрий та світлий спомин про Анатолія Феодосійовича назавжди залишиться у пам’яті усіх, хто його знав, любив та шанував.
Наталія Лозян.
*  *  *
Ми на цьому світі гості,
Прийшли, пожили і пішли. 
В землі залишили лиш кості
І наче тут ми й не жили.
Травою заростуть могили,
Згниють від давності хрести.
Забудуть нас, що ми тут жили,
І більш сюди нам не прийти.
Прийдуть вже нові покоління,
Такі, як ми, а може й ні,
І будуть сіяти насіння,
І хліб ростити на землі.
І будуть жити, і кохати,
Але прийде до них той час
Цей світ назавжди покидати
І приєднатися до нас.
Так вже Господь розпорядився,
Таке воно земне життя:
Хтось на світ Божий народився,
А хтось відходить в небуття.
Анатолій Парамейчук,
2000 р.

В одному з листів він написав: «Я віддаю на Ваш суд кілька віршів про Україну...»

Душею і серцем люблю Україну.
Я тут народився і тут я живу.
Тут юність зустрів я і старість зустріну,
Колись свою пристань останню знайду.
З цією землею я зрісся навіки,
З нею разом я плачу, разом сміюсь.
Люблю її гори, і ниви, і ріки.
Я нею пишаюсь, за неї молюсь.
І вірю я щиро – минуть негаразди,
І буде щасливим наш вільний народ.
Ми слово «залежність» забудем назавжди,
Сягне Україна найвищих висот.
І будуть щасливі і матір, і діти.
Захищені будуть старе й немовля.
Вони будуть гордитись, будуть радіти,
Що їх Батьківщина – свята ця земля.
***
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю...
Василь Симоненко

Я Білорусь і Росію люблю,
І я також люблю Казахстан.
Але Україну рідну мою
В рабство ніколи їм не віддам.

За океаном хай чують пани,
Хай чують пани із Європи,
Теж нас рабами не зроблять вони,
Ми також для них – не холопи.

Ми – працьовитий, розумний народ,
І самі дамо собі раду.
Не проковтне нас широкий чийсь рот,
Якщо чесну виберем владу.
***
Ниви широкі, 
Ріки глибокі,
Спів солов’їний з гаїв долина.
Це все – Україна,
Моя Батьківщина,
Навіки одна.
Слава козацька,
Гори Карпатські,
Линуть трембіт голоси з полонин.
Це все – Україна,
Моя Батьківщина,
І я – її син.
***

Поки ми любим і кохаємося,
Поки батьків ми не цураємося,
Поки сміх дзвінкий дитячий лине.
Вірю – буде жити Україна.

З повагою Анатолій Парамейчук,
м.Київ - с Дерть, 2018 р.