Головна | | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід                                                                Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS 

         
Меню сайта
Вхід

Пошук
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
Відео
   

Головна » 2014 » Серпень » 21 » «Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь століття...»
10:23
«Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь століття...»

ФОТОРЕПОРТАЖ З ПОХОДУ
І категорії складності по Черкащині, пройденого рокитнівськими школярами в липні 2014 року

 

 

Із особистого щоденника …
З 7 по 21 липня група рокитнівських відчайдухів на чолі з їх керівником Іваном Парчуком десять днів подорожували черкаськими лісами і ярами, містечками і селами, дорогами й доріжками і таки здійснила похід першої категорії складності, приурочений двохсотріччю з дня народження великого українського письменника Тараса Григоровича Шевченка.

«Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь
століття...»

ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Сьогодні ми вийшли на маршрут. Всі ще такі радісні і чистенькі, такі безтурботні і веселі. Тоді ми ще боялись кліщів, ще мили ноги чи не на кожному привалі і з радістю уявляли нашу подальшу подорож. Тоді ми ще не знали, які ж вони, оті «Шевченкові шляхи».
Нашою стартовою точкою на карті було мальовниче місто Канів. Там ми відвідали музей великого українського Кобзаря, завітали до його світлиці і вшанували вічну пам’ять, поклавши квіти на могилу письменника.
Веселі і повні сил ми всі були в радісному очікуванні нових пригод. І ці пригоди таки не забарились. У той же вечір Олег Кались зламав «дорогоцінну», як ми потім дізнались, сокиру, яка пройшла, мабуть, більше походів, ніж ми всі разом взяті, порізав ноги і трохи отримав по заслугах. Наш керівник не витримав лихої долі і пішов спати в намет, а ми ще довго сиділи біля вогнища, співали пісні під гітару і ділились враженнями від сьогоднішніх подій.
Перша ніч привітала нас шаленою грозою. Намети, у всіх сенсах цього слова, плавали і ми разом з ними. Тоді в моїй голові вперше промайнула думка, що цей похід буде не таким вже й легким, як здавалось, і запам’ятається нам надовго.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Мало того, що ми й так прокинулись мокрі, як хлющі (дощ не припинився навіть зранку), то ще сьогодні на нас чекали яри. Здоровенні такі яруги з прогнилим листям і з непривітною холодною сирістю. Після двох годин блукань тими мокрими похмурими ярами, де від Саші Радчука таки пролунало вічне питання всіх туристів: «Нащо я сюди пішов?», — ми видерлись до першого магазину на маршруті.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Нарешті ми дочекались гарної погоди: сонечко, тепло, краса. Здавалося б, ніщо не віщувало такої лютої грози, яка застала нас десь по обіді. В дорозі, прямо посеред голого поля та ще й самих однісіньких, бо саме тоді ми добряче відстали від свого керівника. Довелось рятуватись самотужки. Ми одразу поховали рюкзаки, накрили їх клейонкою, а самі залізли під тент від намету. За 20 хвилин такого привалу гроза дістала нас і там, і стало чітко зрозуміло, що ховатись вже немає сенсу.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Сьогодні у нас було днювання. Для тих, хто не знає, поясню. Це заповітна мрія кожного туриста, тобто день, коли ми зупиняємось у якомусь гарному місці і вже нікуди не йдемо. Цього дня, зазвичай, чергові варять найсмачніші страви, дівчата засмагають на сонечку, а хлопці ловлять рибу і також з радістю б’ють байдики.
Той день згадує з усмішкою, мабуть, кожен учасник групи. А й справді, що ж може бути краще магазину з холодним квасом на розлив, величної гірської річки Рось з тарзанками і гойдалками і теплого зоряного вечора біля вогнища під прекрасні мелодії Максима Панчишина?

ДЕНЬ П’ЯТИЙ
У гарному гуморі і з відновленими силами після днювання, ми знову рушили в дорогу. Сьогодні на нас чекав Корсунь-Шевченківський – прекрасне місто, де ми відвідали два музеї (краєзнавчий та музей Корсуньської битви), пофотографувались і перекусили.
Та не довго тривало наше щастя. Після обіду ми вийшли на дорогу, що здалася нам довжиною чи не у все наше життя. Йшли довго й нудно, довго й нудно, довго й нудно... Під палючим сонцем, в тридцятип’ятиградусну спеку і практично без води. Закінчились ці муки, коли ми дістались села Квітки і зупинились на ніч поблизу приватного ставка.
ДЕНЬ ШОСТИЙ
 Сьогодні в тих же Квітках ми відвідали музей відомого українського композитора Кирила Стеценка. І саме тут, біля музею, Іван Іванович виявив, що стер всі наші відео, які ми знімали упродовж усього походу.
На ніч ми зупинилися поблизу хутора Зоря. Виснажені і бруднющі після довгої дороги, ми були ладні все на світі віддати, аби тільки помитись. І ми з Наталкою Кулакевич і Оленою Крупич відправились на пошуки якихось добрих людей, які б пустили нас в літній душ. Але таких людей на хуторі не виявилось. Взагалі, жителі там якісь дивні: в двір не пускають, лише з-за хвіртки виглядають, підозріло дивляться і не вірять, що ми туристи.
Тому ми засмучені повертались у табір ні з чим, але тут нас зустріла просто неймовірна звістка. Виявляється, недалеко від місця, де ми зупинились на ніч, живе, а точніше тримає дачу, жіночка з Рокитного, яка добре знає Івана Івановича, а як виявилось пізніше, не лише його, а й багатьох з нашої групи. Щастю просто не було меж, бо зустріти земляків в таких місцях – це вже неабияка радість, та ще й коли ці земляки такі добрі і привітні люди. Тьотя Таня (так її звали) пустила нас до себе помитись, підзарядити телефони, а на ранок ще й приготувала нам шикарний сніданок з молодої картоплі, яєшні на молоці та смажених кабачків.
ДЕНЬ СЬОМИЙ
Смачно поснідавши стравами від доброї господині та ще під враженнями від її гостинності, ми рушили далі. Сьогодні на маршруті були відомі чи не кожному українцю села Керелівка та Моринці. Там ми завітали до хатинки, де Шевченко прожив більшу частину свого життя, а також до оселі дяка, де письменник здобував знання.
ДЕНЬ ВОСЬМИЙ
 Зранку ми підійшли до хати, де народився поет, щоправда було ще надто рано і вона була зачинена. Зробили кілька фото і рушили далі. По дорозі влізли в хащі з кропиви, подерли і обпекли ноги, спалили плечі під палючим сонцем, але надвечір таки дістались до містечка Лисянка, де отаборились.
Голодні, як пси, ми натрапили на ще одну біду – манку з грудочками, яку так старались зготувати наші чергові Вася Козаченко і Женя Карповець. Проте наш керівник дізнається про це мабуть лише зараз, коли візьме в руки газету і натрапить очима на цю статтю, адже похід навчив нас усіх бути трохи хитрішими. Хлопці повибирали всі грудочки з тарілки Івановича, а ми всі дружно їм підіграли.
ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ
 Сьогодні ми трохи відчули полегшення. По-перше, всі вже почали розуміти, що наша подорож підходить до свого завершення. По-друге, сьогодні нам сприяла гарна сонячна погода з легеньким вітерцем, а по-третє – Іван Іванович нарешті дав нам добро на приготування страв за власним бажанням. І що ж ви думаєте ми вирішили зготувати? Звичайно ж, смажену картопельку!
Щоправда, скажу одразу, ніколи не намагайтесь це повторити, адже в казані наша «шикарна хрустка картопелька зі шкуринкою» більше скидалась на якусь кашу, яку довелось їсти ложками.
ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ
Доки Вадим Лісовець віддирав казанок від нашого «чудо-блюда», вся група неохоче збиралась в дорогу, адже кожен розумів, що сьогодні останній день подорожі, і як би ми не мріяли про це упродовж усього маршруту, в таборі зачаївся якийсь смуток. Адже за ці десять днів, проведених разом під палючим сонцем і десять ночей в мокрих сирих наметах, ми встигли звикнути один до одного, встигли здружитись і розкритись один перед одним.
Йшлося легко. Ми все менше скаржилися на біль у ногах і все рідше звірялися з картою. І, мабуть, саме через це й заблукали. Ну, нарешті! Адже, як знають всі, хто ходив з Іваном Івановичем, похід без блукань – це зовсім не похід. Після довгих намотувань зайвих кілометрів по черкаських стежках ми випадково вийшли в с. Ризине, якого взагалі не було на маршруті.
З’ясувавши дорогу, ми вирішили зайти в звичайнісінький, на перший погляд, сільський магазинчик за морозивом. Але там ми зустріли жінку, яка вразила нас своєю добротою і патріотичністю. Мало того, що в магазині зовсім не було російських товарів, так ще й продавчиня зустріла нас дуже привітно, напоїла солодким чаєм і зарядила своїм вільним патріотичним духом.
Надвечір ми дістались до своєї кінцевої точки – каньйону величної гірської річки Гірський Тікач, що в селі Буки. За традицією, остання ніч завжди відрізнялася своєю незвичайністю. А саме: група зазвичай не розбивала намети, а лаштувалась спати просто неба навкруги теплого вогнища. Але клята гроза, яка дошкуляла нам упродовж усієї подорожі, не залишила нас у спокої і тут. Тож ми були змушені зрадити власним традиціям і спати в наметах. Проте, похід і без цього був дійсно цікавим і залишився в нашій пам’яті назавжди.
Христина КИБУКЕВИЧ,
смт Рокитне.

 

Фото-1. Канів. Початок походу. Біля могили Тараса Шевченка.
Фото-2. На маршруті. Канівські гори.
Фото-3. Табір групи.
Фото-4. Моринці. Тут народився Кобзар.  
Фото-5. Тарасовий дуб в селі Будище.
Фото-6. На виході з села Моринці. Пам’ятник (Мені тринадцятий минало…)
Фото-7. Дощ та високотрав’я.
Фото-8 Село в Черкащині. Козацький хрест.
Фото-9. Тарасова криниця в Лисянці.
Фото-10. Ми все пройшли. Букський каньйон.

Слава Україні! Героям Слава!
    Іван Парчук,
кандидат в майстри спорту  з пішохідного туризму, керівник проекту «Шляхами національних героїв України».

 

 

Категорія: Події і Дати | Переглядів: 453 | Додав: novinyrokytno | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Категории
Інтерв’ю [23]
Актуально [159]
Огляд новин [199]
Календар і люди [3]
Засідання [81]
Варто знати [29]
Візьміть до уваги [130]
У світі податків [3]
Релігія [26]
Літопис [1]
Про те, що хвилює [113]
Дзеркало статистики [0]
Візити [20]
Мудрість [6]
Освіта [55]
Конкурси. Змагання [20]
У записник господині [0]
Смачного! [0]
Нам пишуть [126]
Спорт [380]
На часі [73]
Події і Дати [412]
Рада і громада [4]
Конференція [8]
Фестиваль [3]
Кращі з кращих [30]
Влада інформує [53]
Допоможіть [15]
Людські долі [22]
Творчість наших читачів [10]
Погода в Рокитному
Дружні Сайти
Календар
«  Серпень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




1 2 3 4 5 6 7 8



 Редактор сайту. Кибукевич Сергій