Як Федір клюкву в Москву возив

Один мій знайомий, на ім’я Федір, мешканець села Познань, а, може, й Глинне – тут це зовсім не важливо, розповів про один випадок з його життя, і цей випадок вкотре переконав його в тому, що коли людина совісна, тут зовсім немає значення, якої вона національності, професії чи віри.
А випадок цей трапився ще в ті часи, коли наші люди надіялися лише на себе. На владу не скаржились, мовчки стояли в чергах за хлібом чи ковбасою. Якщо і сварились, то тільки між собою і лише в тому випадку, коли хтось перся поза чергою. А пікетувати місцеву владу чи
перекривати дорогу і на думку нікому не спадало.
Був такий період в історії поліського краю, коли наші земляки-рокитенці возили в Москву на продаж журавлину, а точніше, клюкву, бо цю ягоду у нас називають саме так. Це на Житомирщині, в Замисловичах, кажуть журафіна. Старші люди пам’ятають ці картонні ящики, наповнені клюквою, котрі вантажили в тамбури дизель-поїзда Олевськ – Сарни. В Сарнах все це добро перевантажували на дизель-поїзд, що прямував до Рівного. А вже у Рівному запаковували весь вільний простір поїзда Ковель – Москва, запаковували так добротно, що пройти по вагону до туалету, не наступивши на ящик, було неможливо. Та вся подорож до Москви була суцільною пригодою. Провідники вагонів, правоохоронні органи, різного роду злодюжки – з усім цим контингентом треба було уміти домовитись, усьому дати раду, зберегти свої нерви і при цьому не втратити пильності, щоб взагалі не лишитись при бубнових інтересах.
Але трохи інакша була ситуація у героя цієї розповіді Федора. Він одним з перших у селі придбав бусика. Сім’я у нього велика і дружна, тож назбирати клюкви не було для них проблемою, а завезти ягоди чоловік вирішив своїм же бусиком. Для водія-професіонала дорога до Москви не така вже й складна, ось тільки на території Росії був пост їхнього ДАІ з, делікатно висловлюючись, дуже прискіпливими даїшниками, придирались вони до всього! Так-ось ще на під’їзді до цього поста, зупинив Федора тамтешній сержант, побачив коробки з ягодами і зажадав документи на вантаж. Федір почав пояснювати, що він власноруч ці ягоди збирав і ніхто йому таких документів в селі не видавав. І просив, і молив, і навіть гроші пропонував, але сержант був непохитним. Чи, може, ще дуже молодий, чи насправді чесний, чи грошей йому замало запропонував? Але, якщо запропонувати більше, то нема сенсу взагалі в ту Москву їхати. Коротше, затримує він Федю і супроводжує його на штрафмайданчик до того вищезгаданого злощасного поста їхнього ДАІ. А діялось це десь біля третьої години ночі. Начальник того сержанта-міліціянта капітан, чи, може, майор, певно, до цього часу дрімав, а, вийшовши на балкончик поста, потягуючись, гукнув до свого підлеглого:
– Пачєму задєржал?
– Докумєнтов на груз нєт.
– Што за груз?
– Клюква какая-то!
– А ти знаєш, гдє ету клюкву бєрут? Єму што, мєдвєдь будєт докумєнти на груз давать?
Пускай єзжаєт!
І відпустили Федора. Ні копієчки не заплатив, та й поїхав далі – щасливий та задоволений.
 

Микола ТРУБІЛКО.