Яке дерево, такі його квіти, які батьки, такі їхні діти

«А що дитині треба? 
Дім  красивий, білий.
І, як світлий образ, 
мамин погляд добрий, 
Й батька дорогого 
чути добре слово,
А ще гарно мати 
і сестру, і брата…»
Якого б віку й статусу не була людина, де б вона не жила і яких поглядів не дотримувалася, їй потрібна родина. Спочатку та, де народилася й зросла, потім – та, яку створює і виховує у ній своїх дітей сама. Турбота, підтримка, довіра та любов – з цими шляхетними людськими почуттями та поняттями ми асоціюємо слово – родина. Адже саме вона є для нас первинним осередком материнського тепла і затишку для дитини, дає їй уявлення про доброту, моральність, культуру поведінки, є  справжнім інститутом адаптації дитини в соціумі.
І дуже прикро, що життя іноді складається так, що дитина в силу різних обставин позбавлена батьківської любові і піклування. Це справжня драма, трагедія для кожної такої дитини, адже вона, як і всі, народжується для щастя, радощів земного буття. Проте, дякувати Богу, людська доброта не знає межі. Є люди, які чужу біду сприймають як свою власну і реагують на неї відповідно – створюють прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, оформлюють опікунство над знедоленими дітьми. І такі діти отримують необхідні умови для життя і всебічного розвитку, а головне – любов і турботу з боку нових батьків, нормальне щасливе дитинство і мають прекрасний шанс стати повноцінними громадянами нашої України. Приклади усиновлення та опікунства над дітьми, які волею невблаганної долі опинилися без дбайливих батьків, на щастя, мають стійкі традиції у нашому суспільстві, в тому числі і на нашій Рокитнівщині.
Взірцем цьому може слугувати родина Петра Миколайовича та Тетяни Сергіївни Мариничів з села Заболоття. 
Їх життя склалося так, що Бог не дав власних діток, але вони не стали нарікати на долю, і віддали всю свою любов, турботу і доброту Михайлу, Карині та Вікторії, яких прийняли у свою сім’ю як рідних, подарувавши кожному з них часточку своєї душі і серця. Старшого Михайла Петро Миколайович та Тетяна Сергіївна усиновили і з цього не робили таємниці ні для односельчан, ні для самого Михайла, бо переконані, що усиновлення дитини – щастя, а не таємниця. Наразі Михайло повнолітній, батько власними силами збудував йому у селі гарний будинок. Далеко не кожний навіть рідний батько спроможний на таке.
Нині основні турботи подружжя Мариничів сконцентровані на навчанні та вихованні семилітньої Вікторії та десятилітньої Карини, яким прищеплюють найкращі людські якості і є самі гідним прикладам для наслідування в майбутньому житті. Дуже зворушливо, що Петро Миколайович та Тетяна Сергіївна не вчать дітей зневаги до своїх біологічних батьків, навпаки – підтримують з ними контакти, їздять до них на гостину, дружньо спілкуються. Таке можна зустріти нечасто.
Мама Таня – чудова господиня, яка створює тепло і родинний затишок, прекрасний кулінар, у домі завжди пахне хлібом та іншою випічкою. Тато Петро – дуже гарний господар, майстер на всі руки, безперечний авторитет для дітей, а коли він на заробітках постійно спілкуються з ним по телефону. Петро Миколайович та Тетяна Сергіївна Мариничі – глибоко віруючі люди, які з великою християнською любов’ю несуть свій хрест на землі.
Зрозуміло, що така незвичайна родина не могла пройти повз увагу служби у справах дітей РДА, від якої отримує необхідну підтримку (як моральну, так і матеріальну). При її допомозі сім’я має налагоджені зв’язки з благодійниками із сонячної Іспанії. 10-літня Карина щороку під час літніх канікул буває на оздоровленні у цій екзотичній країні і має навіть запрошення на місцеве навчання.
Маючи таких батьків, приклад їх благодійного життя та самопожертви, ці діти, без сумніву, стануть достойними членами нашого суспільства і, у свою чергу, творитимуть добро на землі.
У переддень свята всіх батьків-усиновителів, батьків-вихователів, прийомних батьків привітаймо їх, побажаймо спокою і затишку в їхніх домівках, безхмарного та заможного життя і нехай прийняте рішення про усиновлення дитини стане найкращим рішенням у житті кожного, хто хоче усиновити дитину.
Степан ТЕРЕЩУК. 
Фото з сімейного архіву сім’ї Мариничів.