До подій на сході України сьогодні, напевно, немає байдужих. Ми із завмиранням серця слідкуємо за щоденними новинами із сподіванням почути кращі вісті. Але, на жаль, вони не часто втішні. Проте оптимізму втрачати не хочеться. Щоб довідатися про реальну ситуацію, ми не стомлюємося гортати різні видання, намагаємося не відставати від Інтернет-матеріалів. А найбільше нам хочеться почути інформацію з перших вуст. Тому у хлопців, які повертаються з передової в короткі відпустки або на реабілітацію, розпитуємо про все і вся. З бійцем Добровольчого українського корпусу (ДУК) Олексієм Трубілком, про якого вже йшлося у наших попередніх номерах, я особисто не зустрічалася в дні його реабілітації (після легкого поранення). Хоча знаю все-таки особисто і дуже ним пишаюся. Він — колишній учень третьої школи, і мій учень зокрема. А ще Олексій — випускник Рокитнівського медичного училища, до якого він із задоволенням завітав, перебуваючи вдома. На зустріч із своїм активним і творчим студентом зійшлися викладачі, вручили бійцю на власні потреби 3 тис. грн. від педагогічного та студентського колективів, спілкувалися, ставили запитання, цікавилися всіма подіями. Він розповідав про все, як є. Без пафосу говорив про те, з яким патріотизмом українці захищають свою землю. У них, як нам неодноразово доводилося чути, і справді катастрофічно не вистачає зброї. Зате бойовий дух такий, що його не можуть перемогти росіяни із своєю новітньою технікою. Адже вони загарбники і найманці, які всього лиш відпрацьовують гроші. Розповідав Олексій і про те, що харчами їх здебільшого забезпечують волонтери, яким бійці надзвичайно вдячні. Цими продуктами вони діляться із місцевим населенням. А люди дуже часто після розділених з ними хліба-солі, здають своїх захисників сепаратистам і російським солдатам… Однак, не зважаючи на зради, байдужість з боку держави, хлопці стоять за свою землю. Бо, хто там побував, за словами Олексія, по-іншому вже не можуть. «У мене двоє синів, — каже боєць Добровольчого корпусу, — і я воюю за те, щоб вони росли у вільній і своїй державі». Події на сході він називає справжньою війною і аж ніяк не антитерористичною операцією. А що йому найбільше болить, то це те, що на рідному Поліссі більшість чоловіків не думають ні про що інше, як про наживу від бурштину, у той час, як в іншій частині країни за їхній же мир, спокій і добробут, ложать невинні голови земляки…

Валентина Кириловець.