Вчіться, люди!

День ветеранів — 1 жовтня став не тільки першим днем другого осіннього місяця, а й справжнім днем переможного комунізму в одному окремо взятому районі. Як добре, що цим районом виявився наш — Рокитнівський, на стадіоні головного гіганта нашої промисловості — приватного акціонерного товариства  “Рокитнівський скляний завод” проходило незабутнє свято – турнір з міні-футболу між підприємствами міст та областей нашої України, які входять в Міжрегіональну багатогалузеву асоціацію “Континіум”: безпосередньо сама команда “Континіуму” з Києва, “Євротон” зі Львівського заводу клінкерної цегли, збірної “WOG”у — відомої мережі автозаправок, “”Чізери” – збірних не менш знаного молочного бренду “Комо” з Дубного і “Клубу сиру” з Канева, а також господарів прекрасно відремонтованого, практично реконструйованого  стадіону Рокитнівського склозаводу — команди “RSZ”.
… Задовго до початку змагань я прибув на цей стадіон —  склозаводський красень. Нова металічна пофарбована в кольори національного прапора огорожа прекрасно гармоніювала з з величавим прапором нашої держави, що злетів у небо, тримаючись за білосніжний флагшток, неподалік від жовто-блакитного колодязя. Обабіч футбольного газону — в два ряди — вишикувані ідеально пофарбовані блискучі лавочки, на яких уже встигли розміститись ранні вболівальники. Минувши величезний шатер (циганському не зрівнятись), який слугував міні-футболістам за роздягальню, проходжу повз футбольних воріт, що біля залізничного полотна, до двох об'ємних наметів відомого українського бренду “Славутич”, в яких вже стоять, накриті розмальованими скатертинами та клейонками столи, чекаючи футболістів та гостей.
Поміж ними ще один намет, який слугував кухнею. Власне, не кухнею, а оброблювальним цехом, де готувалися інгредієнти для майбутніх страв, здебільшого, м'ясних та рибних. Кухня ж – поруч – на відкритому повітрі, де шумлять кип'ятком розпечені  шість казанчиків літрів за 100 на рибну юшку, плов, тушковану картоплю, курбан. За ними спостерігав гігантський козацький «трофейний» мідний самовар з нетризначним надписом: «Богу – душа, життя – Україні, а честь – для себе».
Скільки все це коштувало і часу, і грошей працівникам, самому склозаводу, я не питав у директора ПрАТ Леоніда Паробочого, але і без того було видно, що не за один день це сталося і сотнею гривень діло не обійшлось.
Щодо самих змагань, то все пройшло на найвищому організаційному рівні: і відкриття, і закриття з виконанням Державного Гімну та підняттям Прапора нашої держави, і з безліччю нагород та призів і для учасників змагань як команд, так і окремих гравців, і для працівників заводу, і для численних глядачів, з чудовою музикою, навіть з духовим оркестром. Навіть неозброєним та недосвідченим оком було видно, що команда Леоніда Васильовича постаралася і потрудилася на всі 199%. Тут і заслуга самого директора склозаводу, і його профкому на чолі з Валентиною Стельмах, фінансового директора Сергія Сада, шеф-повара Валентина Рудницького, його заступника Миколи Пахнюка, граючого тренера команди «RSZ» Олександра Масовця, і… (ні, перераховувати всіх працівників РСЗ не буду). А ось ведучих солістів турніру Віталія Стрілюка, Богдана Гончара і Василя Лозяна, арбітрів Олександра Ничипорчука, Богдана Опанасюка та Григорія Крупенка назву, бо від їх вміння та хотіння допомогти організаторам, багато що залежало.
… Два слова про сам турнір, який закінчився перемогою «Чізерів», (фото 1), які у фінальному поєдинку зуміли вирвати перемогу по серії пенальті у «заправил» з «WOG»у – 3:2 (основний час – 0:0). «Бронза» дісталась господарям турніру – команді «RSZ», (фото 2) яка з таким же рахунком і по тій же серії пенальті перемогла «Євротон», щоправда, в основний час команди забили по голу.
Перед фінальним поєдинком відбулися конкурси (фото 3) та розіграш речової лотереї по вхідних квитках, які коштували 0 копійок, зате призи для щасливчиків обраховувались чотиризначним гривневим номіналом.
Команди-призери були нагороджені грамотами, вимпелами та масивними Кубками, дорожніми продуктовими наборами.
Ну, а потім був комунізм… Без жодної копійки кожен учасник чи глядач міг випити чаю, кави, (до закриття він теж міг це зробити) солодкої чи мінеральної води, кухоль (а дехто й не один) хорошого прохолодного пива та поїсти, що і скільки душа бажає та вміщає шлунок.
Якої пори все це дійство-їство закінчилось — я не знаю, але коли наступного дня в День вчителя на футбольному матчі “Полісся” – “Енергія” я спитав про це знайомого працівника склозаводу, той відповів: “Свято продовжується і по цей день!”
Вчіться, люди, святкувати!

Василь Кирмик.
Фото автора.