Люблю писати про людей, зустрічатися з ними, слухати їхні історії. Кожне спілкування спонукає на нові роздуми і нові висновки. Якщо раніше, наприклад, я не замислювалася над тим, що разом зі мною старшають інші люди, то під час написання нинішнього нарису тільки про це й розмірковую. Чому? Тому що пишу про жінку, яка відзначає ювілейну дату. Отож, розмовляючи з нею, збагнула, що кожен рік мого життя сповнюється новими ювілеями оточуючих. А літа, як відомо, несуть з собою і досвід, і мудрість, і нескінченний потік подій. Так що число людей, про яких варто довідатися і розповісти іншим, на щастя, зростає… Про Ніну Євгеніївну мені запропонували написати її колеги. А це, хочу вам сказати, досить красномовний жест, який свідчить про визнання як професійних, так і людських чеснот співробітниці. Відомо ж бо: ті, хто працює поруч, знають нас якнайкраще. Тим більше, коли стаж роботи такий тривалий, як у нашої сьогоднішньої іменинниці. 14 лютого жінка святкуватиме свій черговий ювілей. 40 років життя вона віддала медицині. І вже лише цей аргумент є чудовою нагодою присвятити їй нарис. А якщо зважити на те, що у сфері охорони здоров’я все життя пропрацював чоловік Ніни Гур’євої, а тепер трудяться дочка і син, і, крім усього, додати клопотання колег про статтю, то хочу зізнатися, що до її написання я приступаю з особливим задоволенням. Ми зустрілися з ювіляркою в лікарській амбулаторії загальної практики сімейної медицини селища Рокитне, де вона сьогодні працює дільничною медсестрою. Познайомилися і я попросила Ніну Євгеніївну розповісти про своє життя від самого початку. Отже, народилася героїня мого нарису в Остках. Там навчалася в школі і звідти відправилася здобувати професію в Рівненське медичне училище. У далекому 1974-ому вона закінчила заклад за спеціальністю санітарний фельдшер, повернулася на Рокитнівщину і розпочала трудову діяльність у санітарній лабораторії районної санепідемстанції. Через десять років жінка змінила відділ і посаду, не змінивши установи. Її призначили помічником лікаря-епідеміолога з особливо небезпечних інфекцій. У епідеміологічному відділі вона пропрацювала майже тридцять років. Словом, до часу ліквідації райсанепідемстанції (тепер лабораторний центр), тобто до 2012 року. Робота їй подобалася завжди і в ній Ніна Євгеніївна провела усі свої дні. Хотіла, як зізнається, щоб усе було добре в районі і щоб на фоні області санітарна служба мала достойний вигляд. І їй, відповідальній, дисциплінованій і трудолюбивій, вдавалося досягати бажаних результатів. За час робити в санстанції у її житті відбулося багато життєвих подій. Тут вона зустріла майбутнього чоловіка, який пропрацював заві-дувачем дезвідділення аж до виходу на заслужений відпочинок. У ці роки Ніна Євгеніївна народила дочку і сина, зростила їх із чоловіком, дали освіту. І, видно, на дітей своїх вони мали неабиякий вплив, оскільки ті, як і батьки, справою свого життя обрали медицину. Людмила Вікторівна — сьогодні лікар-невролог. Руслан Вікторович — лікар-травматолог. Мама неабияк пишається і радіє за своїх нащадків. Переживає, щоб у них було все гаразд, щоб ладилося в сім’ях і на роботі. Бо гаразди в дітей — це і є найвище материнське щастя. Свої особисті справи їй, як і по цілому життю, вдається владнати скрізь. Вона як і раніше віддається медицині. За майже два роки звикла до посади дільничної медсестри, виконує її відповідально і добросовісно. У вільні від роботи години любить відпочивати в лісі, у відповідні пори року — збирати гриби. Вдома ж їй найбільше подобається ходити біля квітів. Вона упродовж років сіє, садить і доглядає за ними від снігу і до снігу. Сім’я Ніни Гур’євої проживає в одному з найбільш квітучих дворів у найквітучішій місцевості Рокитного (провулок Новий). Свою красу жінка продемонструвала у фотографіях. Що там казати! Гарно, коли двір у квітучих барвах та й годі! Квіти Ніна Євгеніївна традиційно отримає у подарунок і в день народження, який вона зазвичай відзначає з найдорожчими людьми. І який цьогоріч для неї стане особливим. Вона ж святкуватиме неповторний ювілей… Валентина Кириловець. Фото автора.
Люблю писати про людей, зустрічатися з ними, слухати їхні історії. Кожне спілкування спонукає на нові роздуми і нові висновки. Якщо раніше, наприклад, я не замислювалася над тим, що разом зі мною старшають інші люди, то під час написання нинішнього нарису тільки про це й розмірковую. Чому? Тому що пишу про жінку, яка відзначає ювілейну дату. Отож, розмовляючи з нею, збагнула, що кожен рік мого життя сповнюється новими ювілеями оточуючих. А літа, як відомо, несуть з собою і досвід, і мудрість, і нескінченний потік подій. Так що число людей, про яких варто довідатися і розповісти іншим, на щастя, зростає…
