 Із Катериною Сергіївною ми познайомилися, коли вона була ще в доброму здоров’ї. Якось, під час однієї із поїздок до Старого Села, жінка розповіла мені про все своє життя. Про те, що народилася вона в Білорусі і про те, що в буремні воєнні роки пекла хліб партизанам. Коли настав час іти під вінець, поєднала своє життя із чоловіком з України. Після того переїхала на його батьківщину, в Старе Село, і мешкає там по сьогодні. Сімнадцять років тому її господаря не стало. Розповідають, що був він людиною надзвичайно доброю, шанованою серед земляків. Працював лісівником і бригадиром у радгоспі. У місцевому господарстві довгі роки пропрацювала і Катерина Сергіївна. Загальний її трудовий стаж, як розповідає жінка, складає біля сорока років. Однак документальних свідчень про це не залишилося. Вони згоріли разом із конторою радгоспу, яку підпалив невідь хто і невідь для чого. Комусь це, мабуть-таки, було на руку. Комусь, але точно не нашій Катерині Свиридович. Після виходу на заслужений відпочинок, вона упродовж років добивалася належної пенсії за тривалий стаж, та, на жаль, через знищені документи так і не добилася бажаного. Тоді, ще кілька літ тому, жінка обходила і об’їздила всі районні і навіть обласні інстанції. І тоді вона ще й сама не розуміла, що хоч і не отримувала суми, на яку очікувала, зате була щаслива в тому, що самостійно пересувалася. Справжнє нещастя спіткало Катерину Сергіївну у 2012-ому. В зазначеному році вона перенесла ампутацію ноги. Можна лише уявити, як їй, людині надзвичайно активній, рухливій, непосидючій навіть у свої 80, довелося пережити подібне. Як не прикро, але на своєму віку кожен з нас, напевно, мусить бути готовим до різного роду випробувань. Довго не могла, але з часом змирилася із своїм болем і Катерина Свиридович. От тільки ніяк вона не може звикнутися з тим, що змушена тепер сидіти у чотирьох стінах. Світ завжди для неї був надто просторий. Вона ніколи не замикалася у собі і тим більше у власній оселі. Так, добрі люди провідують хвору. За жінкою доглядає дочка, онук (він навіть оформлений по догляду офіційно, за що отримує 13 грн. Не буду характеризувати цієї суми, вона говорить сама за себе. Що поробиш, таке законодавство. Добре, що хоч стаж іде).
Катерина Сергіївна надзвичайно вдячна всім, хто не забуває її домівки. Але як же то їй самій хочеться на село, до людей, де вирує життя. І для цього вона просить одне-єдине — інвалідний візок з електроприводом. Візок хатнього типу жінці виділили у тому ж 2012-ому. У жовтні минулого року фахівці управління праці та соціального захисту населення також дали Катерині Свиридович направлення в лікарню на визначення медичних показань щодо забезпечення інвалідним візком з електроприводом. Після проходження медичної комісії в лікарні дали відповідне заключення, згідно із яким діагноз нашої хворої не має показів для отримання візка з мотором. Таке заключення працівники охорони здоров’я дали відповідно до наказу Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України від 15 липня 2002 р. Мені прикро, але такою короткою виявилася відповідь на питання, з яким тепер Катерина Свиридович звертається всюди, де сподівається на його вирішення. І їй намагаються допомогти, але от видати візка з мотором для людини без ноги, вважається недостатнім діагнозом. Таким засобом пересування забезпечують людей, у яких окрім того, наявні ще й інші хвороби опорно-рухового апарату (руки, хребет і т. д.). Дуже хотілося б здійснити чи не єдине на сьогодні бажання жінки. Але як? Хіба що за сприянням благодійників. Інших варіантів немає. Є хіба що прохання до тих, хто має можливості: відгукніться!
Валентина Кириловець.
Фото автора.
|
