– Мамо, йдіть сюди! — волала дочка.
– Мамо, де ви?! Та йдіть хутчіше, бо не втримаю.
Вона тягла з колодязя щось важке. Хоч і трусилася всім тілом, та руки не випускали коловорота. Аби тільки не випало з відра те, що зачепилось. Мати ще не чула такого голосу від своєї дитини. Кинулася на допомогу.
— Що з тобою? Кинь, я витягну.
— Поглянь, — з натугою видихнула донька. Та мати вже перехопила коловорот однією рукою, а другою намагалася відірвати доньчині долоні від корби. Діана прикипіла до заліза і мати по одному пальцю розчепила її руку.
— Дитинко, вгамуйся. Відійди, — вмовляла, борюкаючись за коловорот.
— Мамо, там людина.
Мати, що вже майже заволоділа злощасним коловоротом, відштовхнула дочку й випустила його з рук. Шалено закрутився, мало не побивши їй рук, і відро шубовснуло у воду.
— Діаночко, що ти сказала?
— Там мертва людина, мамо.
— Господи, сила твоя небесна, а нам це за що? Біжи до дільничного, бо ми не маємо права самі щось робити.
Дівчину наче вітром понесло з двору.
Ольга Вікторівна з острахом підійшла до цямрини і заглянула в колодязь. Вода спокійно віддзеркалювала сонячні промені, і в жінки закрався сумнів. Сюди не впадеш через необережність, бо ж отвір колодязя надійно затуляє дерев'яна накривка. Хіба що підеш на самогубство або ж хтось зіпхне тебе у воду. А може, хтось собаку вкинув на зло нам? Та ні, ми ж з дочкою мирні та порядні. Ні з ким не ворогуємо і не сваримося. Годі в таке повірити. Якщо це, не дай Боже, правда, то води звідси вже не пити. Як і коли це могло статися? Вночі було тихо, навіть собака не брехав. Мабуть, дитині привиділося.
— Олю, в тебе якась біда? — спитав сусід. — Діана бігла селом і щось мені крикнула, та я не зрозумів.
— Ох, Славку, вона каже, що в колодязі мертва людина. Я навіть глянути туди боюся.
Станіслав спохмурнів. Щось прикре відбилося на його миловидному обличчі.
— Подуріли баби чи що? — вирвалось у нього крізь стиснуті зуби.
Неквапно підійшовши до криниці, він взявся за коловорот, і тут біля хати зупинилися старенькі «Жигулі» Мелетія Івановича — сільського дільничного. Вийшов із машини разом із Діаною. Спочатку завіз її до медпункту, бо з уривків фраз годі було второпати, що сталося. Там їй зробили два уколи — заспокійливих і снодійних ліків, і дівчина пояснила, в чому річ. А тепер простягла пляшечку мамі.
— Мамо, лікарка сказала, щоб і ви випили.
На помах руки дільничного Ольга Вікторівна обняла дочку й повела до хати. Уклавши на ліжко Діану, вийшла надвір. Там уже зібрався чималий гурт. Міліціонер запросив кількох людей як свідків, а крім них прийшли й допитливі та цікаві, без яких не обходиться жодна подія в селі. Відро вже ні до чого не зачіпалося, тож люди водили багром по дні, щоб загачити того, хто втонув. Цей колодязь викопали тут давно, ще й хати не було, й усе село знало, що до нього надходить із джерела цілюща вода. Частенько люди приходили з бідонами набрати її. Ще з прадіда Олина родина не забороняла людям набирати воду. Такого джерела більше ніде не знайшли, надаремно пробивали шурфи.
Якось приїхали дослідники взяли пробу й зробили висновок: вода справді має деякі цінні властивості, але вони мінімальні, а тому й мови не може бути про якесь промислове видобування. Нерентабельно. Однак деякі вчені вважали, що в цьому краї є інші джерела з іще кращими властивостями води. Питання про видобуток залишалося відкритим.
Із колодязя так нічого й не витягли, тож на допомогу приїхали співробітники районного відділу МНС. Опустили відеоапарат на дно й побачили, що там справді є щось велике. Доволі тісно було у вузькому колодязі, а спускатися довелося сім метрів, тож рятівник, маючи з усього спорядження лише маску, тричі випливав, поки зміг зачепити те, що було на дні. Витягши товариша, рятівники почали повільно піднімати цю загадкову річ. І оторопіли, коли з води виринули ноги в черевиках, а тоді й уся решта. Коза, яка пропала тиждень тому, була одягнена в піджак, на морді була маска для купання, а на голові — капелюх. Люди реготали так, що почули й ті, які ще не знали про біду Ольги та Діани Безверхих.
Сівши на колоді, міліціонер зняв мокрий від поту кашкет. Засміявся тоді, коли трохи вгомонилися односельці та еменесники.
— Вибачайте, хлопці. Без вас я тут нічого б не вдіяв.
Ці слова піддали веселощів.
– Мелетію Івановичу, тобі від нас могорич за приємний день, — сказав один із рятівників.
— Ну, а винуватця я сам знайду. Здогадуюся, хто це зробив.
Прокинувшись від галасу, Діана вийшла з хати. Спросоння обхопила долонями голову, стояла на порозі й не розуміла, що діється.
— Доню, йди сюди, не бійся. Подивися, що твій залицяльник придумав.
— Ольга Вікторівна метнулася до Діани.
— Донечко, то коза, а не людина.
— Ви що, за дурну мене маєте?! Я ж бачила людину! — гукнула дівчина, вирвавшись із маминих рук.
— Це коза. Її одягли в піджак, наділи капелюха й взули в черевики. Йди подивись сама, — гладила мати по голові заморочену дочку. — Це той Сашко придумав таке, що за тобою слідом ходить.
— Правда? — звела Діана погляд на маму.
— Правда, донечко, ходи подивися. Сама побачиш.
Дівчина підійшла до нещасної тварини й обережно торкнулася її. Не сміялася.
— Придурок. Убив таку гарну кізочку, — сумно сказала вона.
Ніна СМИК.
|
