Воїн-інтернаціоналіст Олександр Миколайович Пахнюк, про якого наша нинішня розповідь, – людина напрочуд скромна. Попрохавши його дещо розповісти про своє афганське минуле, він байдуже кинув: «Про що там розповідати…». Може, й справді нема про що, подумалось, поталанило людині служити в затишному місці при якомусь штабі в писарях, то й хвалитись нічим. Хоча з власного досвіду знаю, що саме такі найсильніше б’ють себе в груди і приписують собі подвиги, яких ніколи не існувало в природі. Все ж, про Олександра Пахнюка. Розповідати йому таки є про що – повною мірою довелось скуштувати всіх «принад» афганського пекла, пізнав добро і зло, всі людські чесноти і пороки, які викристалізовує, як оголений нерв суворе воєнне життя, навчився цінувати армійську дружбу та підтримку братнього плеча. Олександр корінний рокитнівчанин – тут народився у 1961 році, навчався у Рокитнівській СШ №1, після закінчення якої опанував професію водія, бо змалку мав пристрасть до техніки. Все як у більшості хлопчаків. А коли призвався до армії, потрапив у мальовниче містечко з промовистою назвою Сад-Гора на Чернівеччині, де в автомобільному батальйоні підготовки молодшого командного складу пройшов курс молодого бійця, прийняв присягу, осягав ази військової справи, досвід водіння автомобіля. В кінці жовтня 1979 року, після закінчення навчального процесу, був направлений для подальшої служби в Чехословаччину (центральна група військ) у місто Ружемберок, в мотострілецький полк, де у мінометній батареї був командиром відділення тяги на базі автомобіля Газ-66, оснащеного розбірним 120-міліметровим мінометом і боєприпасами. Служив, як і годиться справжньому патріоту, чесно, сумлінно, самовіддано. Вже через кілька місяців його фото разом з підлеглими було опубліковане в газеті центральної групи військ «Советский солдат» з такою текстівкою: «Высокие рубежи в боевой и политической учебе наметили воины подразделения, в котором служит младший сержант Александр Пахнюк. И они стремятся подкреплять данное слово конкретними делами. Это еще раз показал недавний выход воинов на полевые занятия. На всех его этапах артиллеристы действовали с полным напряженим сил и энергии. На снимке: комсомольський активист младший сержант Александр Пахнюк проводит с сослуживцами беседу об итогах социалистического соревнования на занятии». Таке визнання важило у ті часи багато. І так би й служив сержант Олександр Пахнюк у цій високоцивілізованій, культурній країні, долаючи чергові «високие рубежи в боевой и политической учебе», але зловісним смерчем у мирне життя увірвався Афганістан. У перші дні від початку введення радянських військ у цю країну ще не до кінця розуміли, що сталося. Весь жах становища збагнули лише тоді, коли звідти регулярно стали надходити вантажі під кодовою назвою «груз 200». Кров, смерть, каліцтво, горе, дочасно посивілі матері. У перших числах січня і 1980 року полк Олександра було вишикувано і оголошено наказ середнім призовам (які прослужили півроку та рік) через кілька годин бути готовими до зміни місця служби. Накази, як відомо, не обговорюють. Автомобілями солдат швидко було перевезено до містечка Міловіце (добре відоме кожному, хто служив у ЦГВ), завантажено до Ту-154, який взяв курс у східному напрямку. У пустелі, неподалік узбецького міста Термез, вже було розгорнуто пункти прийому особового складу, формування і комплектації бойових частин та підготовка їх до передислокації в Афганістан. В армії, особливо у воєнний період, робиться все швидко. Вже 14 лютого рано-вранці 122-ий мотострілецький полк Олександра понтонним мостом через річку Амудар’я переправився на територію Афганістану. Перше місце дислокування було в місті Тулукан. Спроба передислокації полку в місто Герат була невдалою, оскільки перевал, через який потрібно було переправитися, був у зледенілому стані, тож полк було введено у призначене місце через таджицьке місто Кушка. І почалася важка, відповідальна і небезпечна служба. Довелося охороняти від душманських набігів газопереробні заводи, нафтові свердловини, поселення радянських спеціалістів, які ці об’єкти будували і працювали на них, водозабірні станції та свердловини, трубопроводи та особовий склад трубопровідних військ, забезпечувати проїзд автотранспорту на дорогах. Всього й не перерахувати. Мінометна батарея, у якій служив Олександр Пахнюк, за час його служби брала участь у дев’яти бойових операціях терміном від тижня до місяця. Важкі були воєнні будні. Повною мірою це зрозуміти може лише той, кому довелося і в холод, і спеку на своїх плечах по сопках і скелях тягати частини важезного 120-міліметрового міномета та боєприпаси до нього, щодня ризикувати своїм життям. Під час першого ж виходу на бойову операцію, 11 травня 1980 року, було важко поранено командира першого вогневого взводу старшого лейтенанта Ігоря Зачупейко. Хлопці знесли на руках командира згори і передали під опіку медиків. За цей вчинок рядового Женю Сопельченка було представлено до нагороди медаллю «За бойові заслуги». Більше за час служби Олександра Пахнюка з його бойових товаришів нікого не нагороджували. Але не це головне – за нагородами Олександр і його побратими не ганялись. «Найголовніше – вбитих, поранених, взятих у полон у моїй другій мінометній батареї не було, і слава за це Богу», – каже Олександр Миколайович. На початку бойових дій нашим воїнам відкривати вогонь заборонялось, вони лише надавали підтримку народній армії Афганістану, але це «воїнство» було ненадійне, майже небоєздатне, тож всі тяготи цієї війни швидко лягли на плечі наших солдат. Війна є війна – важко було з харчуванням, особливо на перших порах. Основним продуктами були рибні консерви у томатному соусі (в основному – путасу) та сушена картопля (фактично, лушпиння). І після 33-ьох років після демобілізації Олександр не може вживати будь-яких консерв у томатному соусі – наївся, як кажуть, на все життя. Важко було і з листуванням з рідними. Радянська пропаганда приховувала всю об’єктивну інформацію про події в Афганістані, тож доходили листи лише з традиційним «живий, здоровий, люблю, обіймаю та цілую». Більш детальні листи, де хоча б згадувалось слово Афганістан, «губились» по дорозі до адресата. Все ж війна для Олександра Миколайовича закінчилась благополучно. Переслуживши два місяці, він «жив, здоров, не ранен, не убит» повернувся на рідну Рокитнівщину в обійми рідних. Своє післявоєнне життя влаштував як і належить справжньому чоловіку – створив сім’ю, збудував дім, поставив на ноги двох дітей. Після армії закінчив заочно Житомирський автодорожній технікум і все своє трудове життя працював у Рокитнівському автодорі – спочатку шофером, згодом майстром з будівництва доріг, а останнім часом головним інженером. Тож всі дороги, які будувалися, ремонтувалися упродовж останніх десятиліть у районі, містять у собі значну частку праці героя нашої розповіді. До речі, династія Пахнюків займає почесне місце в історії райавтодору. Тут працювали батько і мати Олександра, працює разом з дружиною і його молодший брат Василь. Продовжує трудитися в колективі рокитнівських шляховиків дружина Олександра — Ніна. Сам він зараз має певні проблеми зі здоров’ям, важко сказати чи пов’язані вони з нелегкою службою, але поки що Олександр Миколайович, як кажуть, на групі. Часто згадує свої афганські будні, пам’ятає всі дати, населені пункти, місця дислокацій його частини, звання, імена й прізвища бойових побратимів, з деякими йому вдалося встановити хвилюючі зв’язки з допомогою Інтернету. Напередодні 25-ої річниці виведення радянських військ з Афганістану Олександр Миколайович сердечно вітає всіх, хто має статус воїна-афганця, з Днем вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав, згадує добрим словом загиблих і померлих у післявоєнний час учасників афганської війни. Леонід ІЩУК. На фото: Олександр з групою своїх підлеглих у Чехословаччині (в центрі 1-а стор.) та зі своїм бойовим товаришем у Афганістані (зліва). Фото з армійського альбому Олександра Пахнюка.
Воїн-інтернаціоналіст Олександр Миколайович Пахнюк, про якого наша нинішня розповідь, – людина напрочуд скромна. Попрохавши його дещо розповісти про своє афганське минуле, він байдуже кинув: «Про що там розповідати…». 
